Глава 11. Єва

Артем дотримався слова. Коли я дісталась додому, кошти вже лежали на рахунку — сума, якої мало вистачити на все необхідне. Першим ділом я закрила кредит. Потім — решта боргів. Слава онлайн-банкінгу, що дозволяє відправляти гроші, не встаючи з дивана. Я замовила спецрейс, підтвердила бронь у клініці в Ізраїлі, ще раз упевнившись, що там насправді чекають мого брата, знають його історію, аналізи, знімки. Забронювала мамі номер у готелі — вона ж не житиме в лікарняній палаті.

Більше я зробити не могла. Але й цього, здавалося, вистачало. Мама — сильна. Вона впорається.

Поки я розбиралася з усіма платежами, вона мовчки збирала валізи. Свої — щоб вирушити з Сергієм. Мої — у новий дім, тимчасовий, але все одно чужий.

— Не треба, мамо, — благала я, спостерігаючи, як вона обережно складає речі. — Я ще встигну сама. Відпочинь перед дорогою, ти ж змучена…

— Мені не важко, — усміхнулась вона, лагідно глянувши на мене. — Дай хоч щось зробити для тебе. Бо, знаєш, Єво, я дуже хвилююсь.

— Все буде добре, — зусиллям волі зібрала голос. — Клініка одна з найкращих, лікарі впевнені, що ноги врятують. А значить — врятують.

Я говорила це більше для себе. Бо всередині клекотав страх: а раптом усе це марно? Раптом ми просто хапаємось за примарну надію?

— Я не про Сергія, — тихо мовила мама. Склала мою білу сукню в валізу, підійшла ближче, сіла поруч. Цокіт її домашніх капців ледь чутно лунав по паркету. Вона відгорнула пасмо мого волосся за вухо, ніжно, як у дитинстві. І зітхнула. — Я хвилююся за тебе. Що то за шлюб, доню? Хто цей чоловік? Що, як він тебе скривдить? Ти — не товар. І не розмінна монета.

Я мимоволі усміхнулася. Колись я щиро вірила, що з такими людьми, як Коваленко чи мій батько, краще ніколи не перетинатися. Але життя не питає дозволу.

— Він… нормальний. Навіть більше — привабливий. І до мене добрий. Це ж не справжнє заміжжя. Просто… формальність. У публічних місцях буду поруч із ним, на фото, на прийомах. А вдома — своя кімната, свій простір. Він не має причин мене ображати. І Олег не дозволить. Не хвилюйся.

Це було напівправдою. Я сама не знала, як усе складеться. Але не могла налякати маму ще більше. Вона вже занадто втомлена, щоб ще й за мене тривожитись.

— До того ж, — додала я легше, — у вівторок Альбіна оголосить, кого призначить замісником. Якщо все буде так, як обіцяла, отримаю високу зарплатню. Зможу повертати борг Артему частинами.

Мама кволо усміхнулась і міцно обійняла мене. Я на мить заплющила очі, вдихаючи знайомий аромат — рідний, затишний, домашній. Здавалося, це обійми могли мене захистити від усього, що чекало попереду.

За годину приїхав водій. Чорний «Форд» плавно зупинився перед під’їздом, я спустилася з валізами, пообіцявши мамі, що ми ще побачимось завтра, перед її вильотом.

— Добрий день, Єво Дмитрівно, — звернувся до мене високий, кремезний чоловік. — Я Іван. Артем Євгенович призначив мене вашим особистим водієм. Завжди до ваших послуг.

Я кивнула йому, подякувала і зайняла місце на задньому сидінні. Пальці мимоволі ковзнули по каблучці зі смарагдом. Дружина Артема Коваленко. Смішно. І страшно водночас.

Авто плавно виїхало з центру міста, занурюючись у зону тиші та елітного шику. Котеджі за високими парканами виглядали, як з глянцю. Архітектурне змагання в розкоші. Оце багатство. Наші дві квартири в центрі раптом стали скромними.

Я вдивлялася у вікно, поки Ігор не порушив мовчання:

— Ми приїхали.

Машина зупинилась перед сріблястим парканом із кованими візерунками. Після короткого зв’язку з охороною ворота повільно відкрилися. За ними починалося моє нове життя. Фіктивне, непередбачуване, реальне — водночас.

Авто плавно закотилося на територію маєтку, і я, попри всі намагання зберегти гідність, ледь не роззявила рота. Враження накотили хвилею — і вже не мало значення, чи личить це вихованій леді. Я дивилась на все довкола, мов дитина на вітрині з солодощами, не в змозі повірити, що не сплю.

Іван, мій новоспечений водій, миттєво вискочив з машини, обійшов її й відчинив двері, ввічливо подаючи мені руку. Дотик був твердим, впевненим — і саме це мене трохи заземлило. Поки я ступала на вимощену плитку, в голові майнула абсурдна думка: «От вона я — не Попелюшка, а підставна наречена на балу в замку Снігового короля». Хоча ні. Цей палац був не крижаний. Він палав розкішшю.

— Пані Єво, ласкаво просимо, — пролунав поруч жіночий голос. Я озирнулась.

На порозі стояла енергійна, симпатична пані — витончена постать, сріблясте волосся з ідеальною укладкою, сіра сукня, білий фартух. Очі світилися теплом і життєвим досвідом.

— Я Марта. Економка. Якщо не проти, проведу вам екскурсію і познайомлю з персоналом.

— З радістю, — усміхнулася я.

У цій жінці було щось дивовижно знайоме. Можливо, манера триматися. Або посмішка — така, як у моєї покійної бабусі. Я й сама не могла пояснити, чому в її присутності стало затишно.

Марта обернулась і попрямувала до будинку, а я рушила слідом, намагаючись не відставати та не надто втуплюватися в ідеальні кущі. На мить здалося, що справді потрапила в казку. Хоча ця казка — з елементами юридичного договору.

У холі на мене чекала ціла делегація. Персонал вишикувався, як на урочистому прийомі: три молоді покоївки в уніформах, садівник Кирило — з пишними вусами та невимовно гордим виглядом митця. Я одразу похвалила його сад — і він ледь не розплився від щастя. І ще кухар Павло — круглолиций, добродушний, з усмішкою, в якій відчувалась любов до їжі та людей.

— А тепер по місцях! — скомандувала Марта. — Маємо ще багато справ.

І вся делегація розчинилася за дверима, залишивши нас вдвох у просторому холі.

— Будь ласка, ходімо. Я покажу вам будинок, — мовила вона вже лагідніше.

І я побачила те, чого зовні не видно: всередині ця розкішна резиденція була... затишною. Так, тут були дорогі меблі, антикваріат, каміни, килими ручної роботи, величезні вікна — все як у палаці. Але атмосфера була тепла. Немов усе тут дихало спокоєм і чекаючи, коли хтось наповнить ці кімнати сміхом. Було враження, що будинку бракує трішки хаосу, дитячого галасу, запаху пирога...