Глава 10. Єва

Суботній ранок почався не з кави.

Я стояла перед дзеркалом, тримаючи в руках сукню бежевого кольору. Скромна довжина, лаконічний крій і невеликий виріз — ніби все про мене. Взула туфлі в тон і дістала коричневу сумочку, що перегукувалась із кольором очей. Макіяж — мінімальний. Здавалося, я готуюсь не до весілля, а до сцени в кіно.

Тільки це кіно ніхто не знімає.

Мама сиділа осторонь, не кажучи нічого, лише зітхала. Я відчувала її страх і жаль, замасковані під мовчазне «дякую». Але ми з нею розумілися без слів. Вона була тим, хто тримав моє дитинство в теплі, і я віддавала їй те, що могла зараз — спокій.

Дорога до РАЦСу пройшла крізь серпанок. Події зливалися в один розмитий кадр, нічим не схожий на романтичні весілля з фільмів. Навіть коли я стояла перед реєстратором, мій мозок був десь далеко — аж поки голос не пробив тишу:

— Пані Єво, чи погоджуєтеся взяти в чоловіки пана Артема?

— Єво! — прошипів мені на вухо чоловік поруч.

Я здригнулася.

— Так… згодна.

Йому поставили те саме питання, ми поставили підписи — і ось уже офіційно чоловік і дружина. «Скріпіть союз поцілунком», — промовила жінка за столом.

Артем нахилився впевнено, без вагань, ніби ми давно знайомі й любимо одне одного. Його губи торкнулися моїх, і я відчула… тиск. Не ніжність, не трепет. А вимогу. Начебто він поставив на мені позначку: «Моє».

Я відсторонилася, розгублена, злякана власною реакцією.

— Якщо ти так і далі будеш ніяковіти, ми провалимо шоу, — пробурмотів він. — Навіть я не повірю в цю казку.

— Ну, даруй, не актриса я. Та й віра тобі, на щастя, не потрібна, — огризнулася я.

Він відвів погляд, махнув Олегу, що саме забирав документи.

— До ресторану підемо ввечері. Маєш до мене звикнути. Післязавтра — зустріч з партнером. Має все виглядати правдоподібно.

Сьогодні переїжджаєш до мого будинку. Тільки я, брат і персонал. Мати — за кордоном.

— Найчастіше саме там, — долучився Олег з легкою усмішкою. Його присутність заспокоювала. Принаймні він ще залишався живим і теплим, на відміну від старшого брата, в якому металевий блиск був у кожному русі. Артем був вродливим, успішним… і непробивно холодним. Як статуетка з платини.

— І слава Богу, — додав Артем. — Її не буде — менше обману. З правди знаємо тільки ми втрьох. Ти ж не забула про підписку про нерозголошення?

— Ні.

— Тоді все. Їдь, збери речі. Водій приїде за тобою за дві години. Увечері ми повернемося. Маєш щось сказати?

Я стишила голос.

— Просто… дякую. За Сергія. Я б… не витримала, якби він… залишився таким. Ви обоє — я вдячна.

— Гроші вже на рахунку. Частина — зранку. Решта — нещодавно. Це бізнес. Ти свою частину виконуєш — я свою теж. Якщо знадобиться щось іще — звертайся.

Я кивнула. Без слів.

І саме тоді ми вийшли на дорогу, де зупинилася перша жовта машина.

— Таксі! — крикнула я автоматично, ступаючи з тротуару. І… застигла.

Свист гальм розпанахав повітря. Червона автівка летіла прямо на мене — сліпа пляма на асфальті. Мозок не встиг видати команду втекти. Я стояла, мов вросла в землю. Не страх — щось гірше. Відчай.

«Якщо мене зараз зіб’є, — промайнуло, — лікування не буде. Усе дарма. Сергій…»

І тоді — ривок. Рука. Сила.

— Ти геть із глузду з’їхала? — гаркнув Артем, тягнучи мене на узбіччя.

Я стояла, як дурна, пригорнута до його грудей. Він не обіймав — він утримував, як улов. Стиск пальців нестерпно пік, мов прикраса на руці розжарилася.

Перстень…

Сапфір, обрамлений діамантами. Дорогий, бездоганний. Холодний, як сам Артем. І не символ любові, а ланцюг.

— Поки ні. Але все попереду, — прошепотіла я, пробуючи звільнитися.

Він відпустив.

— Досить блукати у своїх фантазіях. Ледь вдівцем не став. Що з тобою? Це фобія доріг чи особиста антипатія до світлофорів?

— Хотіла познайомитись із вродливим чоловіком, — ледь чутно відповіла я, ховаючи паніку за іронією.

— А ти вже заміжня. Досить знайомств. Забороняю. У мене немає часу ховати дружину, яку переїхала машина.

— Може, треба було не рятувати мене до весілля?

— Не провокуй. Нервуватимеш — переїду сам.

Сказав це спокійно, майже ніжно — і попрямував уперед, не чекаючи.

— Йди за мною. Сам відвезу тебе, а потім ще й охоронця приставлю, а то сама себе знищиш, — кинув мені, не озираючись.

Я крокувала за ним, силкуючись наздогнати його крок.

І раптом усвідомила, наскільки абсурдно все це виглядає: я — офіційна дружина людини, з якою не ділю навіть простору. Тепер в мене буде охоронець? Від кого? І… як я скажу це на роботі?

Смішно.

Або страшно.

Ще не вирішила.