Глава 8. Єва

Я сиділа біля вікна, притискаючи до грудей чашку з чаєм, який давно вже охолов. Долоні змерзли, хоч у кімнаті було тепло. Я знала, що рішення прийнято — так, у голові все розклалося по поличках, але всередині... всередині ніби зламалося щось важливе.

Я мала би лютувати на Артема, на його нахабну пропозицію, на холодний тон і зверхній погляд. Але замість гніву — дивне, порожнє притуплене спустошення. Як ніби він просто натиснув на болючу точку, відкрив те, що я й так знала: я більше не можу дозволити собі бути романтичною дурепою. У цьому житті або ти граєш за правилами, або стаєш пішаком. Я вирішила грати. Контракт — це не шлюб, це угода. Вигідна, холодна, точна.

Мама тихо увійшла до кімнати. Вона лише глянула на мене — і вже зрозуміла, що я чимось зранена.

— Щось сталося? — її голос, як завжди, м’який, але насторожений.

Я зітхнула й поставила чашку на підвіконня.

— Мамо... Мені зробили пропозицію. Шлюбу.

Вона завмерла. Погляд — здивування і страх одночасно.

— Хто? 

— Той... Артем, який мене збив нещодавно. Коваленко.

— Єво, — вона сіла поруч, — ти жартуєш? Ви ледве знайомі. Ти ж казала, що він... не дуже приємний?

— І не став приємнішим. Але... — я зам’ялася, — він запропонував контракт. Все чітко. Ми обоє знаємо, на що йдемо. Це не романтика. Це — бізнес.

— Бізнес?! — мама скочила на ноги. — Єво, ти говориш як чужа. Я тебе не впізнаю. Шлюб — це не про угоди, це...

— Я не маю вибору! — підвищила голос. Мене тіпнуло від власного тону, але я не могла стриматися. — Ти ж бачиш, що ми живемо від виплати до виплати. Ми по вуха в боргах і досі не зібрали навіть половину суми на лікування Сергія. Я не можу більше відкладати його життя в довгу шухляду. Ця пропозиція — шанс. І я не збираюся закохуватися. Все буде по пунктам. Контрактом.

— А душа твоя? А серце?

— Вони зараз не на часі, мамо. Я обіцяю: як тільки зможу, все виправлю. Це не назавжди. Це не справжнє.

— Але ти підеш жити з ним? Жити з чужим чоловіком під одним дахом?

— Там усе передбачено. В окремих кімнатах, особистий простір, чіткі домовленості. Ми не будемо гратися в закоханих, це не фарс. Це лише крок. На деякий час. Для нього — вигода, для мене — безпека.

Мама опустила плечі, її очі потемніли від тривоги.

— Я просто боюся, що ти зламаєшся.

— Я вже зламана, мамо, — прошепотіла я. — Але я ще можу зібрати себе. Якщо не заради себе — то хоча б заради Сергія.

Вона стиснула мою руку й мовчки кивнула. А я в душі вже підписала цей контракт. Бо якщо життя — театр, то я зіграю роль, яка врятує мого брата.

***

Я вийшла з квартири, залишивши за собою тишу, густу й нерухому, наче затишшя перед бурею. У коридорі ще довго лунали мамині слова — тривожні, з болем, змішаним із надією, що я передумаю. Але я не передумала. І не передумаю. Уперше за довгий час я відчувала, що керую власним життям, навіть якщо воно трималося на хиткому компромісі.

Таксі під’їхало швидко. Я сиділа на задньому сидінні, стискаючи в руках маленьку сумку — там не було нічого важливого, лише нотатник і ручка. Але я тримала її так, ніби вона могла мене захистити.

Я добре пам’ятала адресу. Артем надіслав її ще вранці — лаконічно, без уточнень, без зайвих слів. Усе в його стилі. Бізнес-центр на Печерську, тридцятий поверх, конференц-зала для закритих переговорів.

В ліфті я дивилась на своє відображення. Втомлені очі. Нервова усмішка. Зібране волосся. Невеличка сережка-цвяшок у вусі — все акуратно, скромно, професійно. Контракт, нічого більше, повторила собі. Ми просто домовимось. Все буде чітко прописано.

Двері відкрилися, і я зробила крок у простору залу. Артем уже чекав — у темному піджаку, без краватки, трохи розхристаний. Він підвівся, коли побачив мене, і я помітила короткий погляд здивування в його очах. Начебто він не був певен, що я прийду.

— Єво, — сказав тихо, — дякую, що все ж…

— Це не про подяки, — обірвала я, трохи різко. — Це про угоду. Якщо вона ще в силі.

Артем кивнув. Його обличчя стало жорсткішим — той самий холодний вираз, який я бачила в нього на співбесіді.

— Угода в силі. Усе буде оформлено. Юристи вже працюють над проєктом контракту. Ми разом його обговоримо. Там — терміни, умови, фінансова частина. Все офіційно.

— Добре. Я хочу додати кілька пунктів. Про особисті межі. Ми не будемо порушувати особистий простір одне одного. Жодної публічної демонстрації, окрім тих, що потрібні для переконливості. І чіткий термін.

Він дивився на мене уважно. Потім стиснув губи й коротко відповів:

— Приймається. Але я теж маю свої умови. Про це згодом.

Ми сіли один навпроти одного за довгий, надто діловий стіл. Але я більше не боялась. Страх уже відступив. Його місце зайняла рішучість. Я зроблю це. І витримаю.