Глава 7. Артем

Вона піднялася, її погляд блукав по залу, наче шукав відповідь на якесь внутрішнє питання. Було очевидно, що вона не знала, кого саме шукала – її очі хаотично перебігали від одного обличчя до іншого. Я одразу впізнав її: це була та дівчина з автостоянки, що мало не опинилася під колесами моєї машини. І вона ж розлила каву на мій піджак учора в офісі.

Я схилився до Олега, кинув йому кілька слів, і ми синхронно відступили вбік. Наші голоси звучали приглушено, щоб не привертати уваги. Мій погляд знову ковзнув до неї. Вона сиділа, мов натягнута струна, на межі напруження, проте відчайдушно намагалася злитися з фоном. Ця фальшива недбалість — "я тут просто випадково" — була прозорою.

Я знову глянув на неї, і саме в цей момент вона обернула голову. Наші погляди зіткнулися. У її очах спалахнув неприхований виклик. Вона не відвела погляду, аж поки я не рушив у її бік.

Її постать миттєво здригнулася. Вона випросталася, готуючись до небірної битви. Іронія полягала в тому, що я справді мав до неї претензії. Це була наша третя зустріч, і мені хотілося ще раз зазирнути в її душу.

— Знову зустрічаємося... — видихнув я, дозволяючи собі ледь відчутну нотку сарказму. Вона відповіла миттєво, без вагань:

— Ви могли б пройти повз. Тим паче, на вас, як я зрозуміла, чекають, — її погляд ковзнув у бік білявки, з якою розмовляв Олег, перш ніж я прийшов.

— Схоже, що не міг, — я усміхнувся.

— Що відбувається? — її голос звучав розгублено. Здавалося, її мозок ще не зміг скласти всі пазли.

— Єво, це Артем. Мій брат, — сказав Олег.

Її очі розширилися, наче два великих блюдця. Справжнє усвідомлення нарешті прийшло. І, судячи з виразу її обличчя, це розуміння було не надто приємним. Я бачив, як напруга пробігла по її хребту — кожна клітинка тіла, здавалося, усвідомила, що вона сказала щось зайве, і зовсім не тій людині.

— Сідайте, Єво. Поговоримо, — сказав я, жестом вказуючи на диван. Вона підкорилася, мовчки опустившись.

Я говорив коротко, чітко, без зайвих слів:

— Олег розповів про вашого брата. Я візьму на себе всі витрати: операцію, лікування, подальшу реабілітацію. Вам більше не доведеться нічого ні в кого просити. Але...

— Але що я повинна зробити натомість? — перебила вона. Її голос був твердий, хоча в очах стояло щось зовсім інше. Можливо — страх.

Я ледь помітно посміхнувся. Не холодно, просто впевнено.

— Виходьте за мене заміж, Єво.

Слова злетіли з моїх вуст майже байдуже, але я чітко бачив, який шок вони викликали в її очах. Вона не повірила одразу. І не повірила навіть після того, як я пояснив. Її розгубленість — справжня. В ній не було гри. Хоч я й не довіряю людям, але тут інтуїція не підводила: Єва не прикидається.

— Пробачте?.. — прошепотіла вона.

Олег мовчки перевів погляд на мене, наче питаючи дозволу, і, отримавши кивок, втрутився:

— Йдеться не про справжній шлюб у звичному сенсі. Просто тобі потрібно зіграти роль його дружини. Тимчасово. В обмін — Артем покриє лікування Сергія.

Я бачив, як вона ковтає цю інформацію, ніби проковтує гірку пігулку. Повільно, але змушена.

— Є такий підприємець, іноземець, містер Мендес. Він має власні забобони: ніколи не підписує контракти з холостяками. Вважає їх ненадійними. І ми не можемо його втратити, бо ставка занадто висока, — я спокійно, без емоцій розклав перед нею логіку угоди. — Мені потрібна «дружина» — тимчасово, але офіційно. Усе має виглядати достовірно.

Олег одразу ж увімкнув фантазію:

— Єва і я вчилися разом у Лондоні, пам'ятаєш? Ти приїздив туди у справах. Ви зустрілися, сподобалися одне одному. Потім випадково знову перетнулися в Києві. Почали зустрічатися. Потайки, бо Єва не любить публічності. Хотіли вже розписатися — і тут Сергій потрапив у біду.

Вона сиділа, мовчки слухаючи, а в очах плескалися паніка і недовіра.

— Дуже добре, — підсумував я. — Тільки ніхто, крім нас, не повинен знати правду. Усі мають вірити, що шлюб справжній. Навіть твоя мати. І, так — на стороні нікого бути не повинно. Принаймні поки триває ця вистава.

Вона затримала подих. Я це відчув, побачив. Щось у мені скрипнуло, але я не дозволив собі відхилення від плану.

— Я ще не погодилась, — нарешті озвалась вона.

— А ти можеш собі дозволити відмову? — я не хотів бути жорстоким, просто вів бізнесову розмову. З тверезим розрахунком. Холодно.

Вона зітхнула й кивнула.

— Що ще від мене вимагатиметься?

— Супровід. Світські події. Побут. Ми житимемо разом, принаймні зовні. Хочеш працювати — не заперечую. Але твій борг на фірмі я погашу. Моя «дружина» не має бути винна комусь гроші.

Вона тихо погодилась. Я не демонстрував полегшення, хоч усередині нарешті відпустило.

— Підготуй список боргів. Завтра їдемо до мого адвоката, підпишеш договір — шлюбний та про нерозголошення. Також телефонуй до лікарні: нехай готують Сергія до транспортування в Ізраїль. Хтось має летіти з ним. Хто це буде?

— Мама, — коротко відповіла вона.

Я кивнув:

— Чудово. Завтра ми розпишемось. О десятій, у центральному РАЦСі. Будь готова.

Вона не відповіла. Просто дивилася на мене, ніби ще не зрозуміла, у що втрапила.

А я? Я вже давно звик приймати рішення без емоцій. Але чомусь цього разу... було трохи інакше.