Глава 6. Єва

Цього разу, поспішаючи до зупинки, тричі поглянула по сторонах. Той випадок, коли мене ледь не збила машина відомого в столиці бізнесмена Артема Коваленко, навчив мене бути обачнішою. Що дивно, впродовж дня я жодного разу не згадувала про нього, але варто було лише наблизитися до краю тротуару, як у пам'яті спалахнули яскраві миті тієї аварії. Лікар, мабуть, мав рацію: я й справді народжена в сорочці.

— Ти сьогодні така гарна, — прокоментувала мій вибір сукні Альбіна Миколаївна, коли я сіла до неї в авто. Всім би таких керівників, які ще й на роботу підкидають!

— Маю важливу зустріч. Відлучуся з офісу на обідню перерву, — напівсерйозно мовила я.

— Яку це зустріч? І не думай бігати на співбесіди — ти мені ще винна премію і моральну компенсацію, — суворо, хоч і з усмішкою, зиркнула на мене директорка.

— Та ви що! Я ж обожнюю свою роботу! Зустріч не така офіційна — друг хоче допомогти з лікуванням Сергія за кордоном. Поки що нічого конкретного. — Останнє я майже прошепотіла. Сама не могла знайти відповіді, що готова зробити заради цієї допомоги.

Коли ми мчали трасою, мимоволі згадала Коваленко. Останнім часом образ Артема асоціювався у мене з тією аварією та з тим холодом, що йшов від нього. Добре, якщо чесно — він повівся коректно. Не зник, не нагрубив, навпаки — допоміг, оплатив лікарню. Але щось у ньому все одно відштовхувало. Цей тип людей — сильні, самовпевнені, ефектні — рідко здатні на емпатію. Мені чужий їх світ.

Можливо, саме тому я так боялася цієї зустрічі з братом Олега. Якщо він хоч трохи схожий на Артема, то краще б мені взагалі не погоджуватись. Я уявляла найгірші сценарії.

— Може, поїхати з тобою? Ти ж розумієш, на що йдеш? — Альбіна не відступала.

— Я довіряю Олегу. Він би мене не підставив.

— Та ти як дитина. Ти що думаєш — за просто так тобі дадуть таку суму грошей? Без прихованих мотивів? У реальному житті не буває чудес.

— Просто я оптимістка, — усміхнулася крізь нерви.

— Оптимістками бувають лише дурепи, — буркнула Альбіна.

На щастя, ми прибули в офіс, і розмову довелося перервати. Час до обіду тягнувся повільно. Я сиділа в кабінеті, намагаючись вдавати, що працюю, але насправді лише лічила хвилини.

На обідню годину я схопила сумку й замовила таксі. Попередила директорку, що ненадовго.

— Точно впораєшся? — запитала вона, не відриваючи погляду від екрана.

Я лише кивнула й вийшла. Не хотіла брати Альбіну з собою — вона б усе ускладнила.

Ресторан «Моніка» був елітним, але я зібрала всю свою хоробрість і ступила у блискучі двері. Офіціант провів мене на другий поверх. Там уже чекав Олег — сам. Без брата.

— Ти сам? — прошепотіла я, нервуючи. Ярослав усміхнувся і провів мене до столу:

— Брат трохи затримається.

Може, й на краще. Можливо, зможу все дізнатися від нього. Але Олег зиркнув убік і поспішив до іншого столу, де сиділа дівчина в кораловій мінісукні. Вона мені здавалася знайомою, але я не могла пригадати, де її бачила.

Поки я безсоромно розглядала ту сцену, в залу увійшов він. Високий, в ідеальному костюмі, з холодним, відстороненим поглядом — Артем Коваленко. Пройшов повз, навіть не глянувши в мій бік. Ніби ми незнайомі. Ніби я — порожнє місце. І все ж… щось у ньому змусило моє серце битися швидше. І мене це лякало. Я не любила таких як він. І знала, що ніколи не зможу любити…