Глава 5. Артем

Вони завжди з’являються раптово. В один момент — порожня вулиця, в наступний — тіло на пішохідному переході. Я встиг натиснути на гальма, але звук, з яким вона впала на капот, залишиться в пам’яті надовго.

Коли авто зупинилося, я вибіг. Перша думка — живе?

Вона лежала на асфальті, бліда, губи трохи розплющені. Очі — заплющені. Але жива.

Я встиг лише нахилитися, як вона розплющила повіки — і в цю ж мить я впізнав її. Ту саму дівчину, що минулого тижня вилила на мене каву в офісі. Та, яку я вирішив більше ніколи не бачити. Єва. Єва Мельник.

Іронія.

— Ви… живі? — озвався, намагаючись не звучати різко, хоча внутрішньо вже був на межі. Я поспішаю на зустріч із Сольським, а замість цього стою посеред дороги з дівчиною, яка має магічну здатність перетворювати мій день на хаос.

— Ви хто?.. — прошепотіла вона. Я вже збирався проігнорувати це питання, але вона виглядала так… розгублено, що промовив:

— Ви мене не пам’ятаєте? Кава. Понеділок. Вестибюль.

Здається, її зіниці трохи розширилися. Вона почала підводитися, але похитнулася. Я схопив її за лікоть — відчув, наскільки вона легка. Занадто легка.

— Не рухайтеся. Я вас відвезу до лікарні.

— Я сама…

— Ви вдарилися головою, — урвав я її. — І поки не з’ясуємо, що з вами, ви — моя відповідальність.

Вона опиралася недовго. Сіла в машину — хоч і знехотя.

Ми мовчали хвилин п’ять. Вона постійно крутила сумочку в руках, дивилася у вікно, потім дістала телефон.

Я не хотів слухати, але вона говорила голосно, як люди, що не звикли приховувати слабкість.

— Так, мамо, я в порядку… Ні, я не поїхала з Альбіною… Потрапила в невеличку… пригоду. Ні, все добре. Так, я знову зголосилася працювати понаднормово. Та нам потрібні гроші на операцію! — голос її зірвався. — Мамо, я не можу зараз про це. Я подзвоню пізніше.

Коли поклала слухавку, я так і не повернувся в мій бік. Але вона знала — я чув. Тож вирішила для чогось пояснити:

— Я не прошу нічого, якщо ви про це подумали, — буркнула і, навіть не подивившись на мене, відвернулася.

— Добре, що ви не просите, — коротко мовив я.

Її голос тремтів, хоч вона й намагалася триматися. Я не повертався в її бік, але бачив, як вона ковтала сльози. Вдихала через ніс. Ковтала знову.

Гроші. Операція. Понаднормові.

Цікаво, чи погодилася б вона зіграти мою дружину за гроші? Здається, вона їх потребує… Але я промовчав.

У клініці я залагодив усе на рецепції. Вказав, щоби відвели її у найкращу палату. Лікарю сказав прямо: все має бути зроблено тихо, швидко, без розголосу.

Коли її повели, я залишився на хвилину. Подивився їй услід.

Уперта. Незручна. Надто пряма. І водночас — не така, як усі. Не нав’язується. Не просить. Відверта. І навіть після удару по голові — тримає спину рівно.

Якби така жінка зіграла мою дружину, це було б дуже цікаво.

Але я викинув цю думку з голови і вийшов з лікарні.

***

П’ятничний вечір розгортався мирно. Рідкісний момент, коли в мене не було ні переговорів, ні дзвінків, ні людей, які вимагали негайної уваги. Я повернувся додому раніше звичного, перевдягнувся в щось домашнє, налив собі трохи бурбону й збирався ввімкнути старий добрий бойовик. Думки повільно переходили в режим «нічого не робити», і це навіть мені подобалось.

Та не встиг натиснути «play», як у кімнату увірвався Олег — мій молодший брат. Без стуку, звісно. З іскорками ентузіазму в очах і захопленим виразом обличчя, який завжди передбачав щось небезпечне.

— Є новина! — вигукнув той і, не чекаючи дозволу, плюхнувся на інший кінець дивану.

Я зітхнув, поставив келих і, не вимикаючи телевізор, натиснув паузу.

— Що на цей раз? — буркнув я, але не з відразою, а з тією звичною втомленою поблажливістю, якою великі брати зустрічають ідеї менших.

— Я знайшов тобі дружину, — сказав Олег серйозно. — Все, як ти просив: з хорошого кола, розумна, горда, без зайвих скандалів, але в такій ситуації, що відмовити не зможе.

Я повільно повернув до нього голову:

— Ти щойно сказав — дружину?

— Саме так. — Олег усміхнувся переможно. — Її звати Єва Мельник. 26 років. Донька підприємниці, сестра того самого альпініста — Сергія Мельника, про якого всі пишуть. У неї дві вищі освіти, закінчила Лондон, працює в компанії “Nova Vision Media”, одна з найкращих у команді. Врівноважена, стримана, трохи вперта — але не стерво. І вона… вона зараз у глухому куті.

Я відповів не одразу, лише уважно дивився на брата. Погляд став пильнішим. Перед моїми очима пролетіли наші останні зустрічі з пані Мельник.

— Сергій зірвався. Серйозна історія. Він тільки вийшов з коми, потрібен переліт до Ізраїлю, клініка, дороге лікування. Вся родина зараз по вуха в боргах, — пояснив Олег. — І от я подумав: ти хотів шлюб за контрактом. Без зайвих почуттів. Умови, все чітко. Ти їй допоможеш — вона зіграє роль ідеальної дружини. Я впевнений, вона погодиться.

— І звідки ти її знаєш? — поцікавився я з холодною цікавістю.

— Ми навчалися разом у Лондоні. Вона була на моєму курсі… — Олег знизив голос і взяв до рук телефон. — Знайти тобі її фото?

— Не варто. Я вже мав нагоду познайомитися з Євою Мельник.

— Справді? Коли?

— Кілька днів тому я збив її на переході. В ще перед тим в офісі її компанії вона розлила на мене каву і блискуче провела ділову зустріч.

Брат розвів руками. 

— Що ще я маю тобі сказати, Артеме? Сама доля тобі її підсовує. Уявляєш, який ідеальний збіг?

Єва Мельник.

Тепер пазл склався. І вона, і кава, і погляд, повний вогню. Я згадав, як вона кидала в мене фрази, не злякавшись ані мого тону, ані статусу. І згадав, як, сидячи в моєму авто, вона говорила по телефону: "Мамо, я щось придумаю…"

— Фото є? — запитав я, бачачи, що Олег щось таки шукає в телефоні. Чомусь захотілося ще раз на неї глянути.

— Вона нічого не публікує. Але красива — повір мені. І якщо ти хочеш побачити її реакцію на твою пропозицію, побачимося з нею завтра в «Monica Café». Все організовано.