Глава 4. Єва

Я вийшла з метро в костюмі з чужого життя. В руках — папка з комерційною пропозицією, в голові — злиплі думки й ледь нестерпний головний біль. Це мала бути коротка зустріч: донести документи в одну архітектурну студію, з якою наша компанія давно намагався домовитись про співпрацю. Але насправді я просто хотіла не бути вдома. Не бути в лікарні. Не бути ніде, де доведеться знову згадувати, що Сергій може ніколи більше не піднятись на ноги.

Будівля виявилась старою, але відреставрованою: багато скла, металу, дерева. За рецепцією сиділа усміхнена дівчина.

— Вам до кого?

— Я з компанії “Nova Vision Media”", нам призначено зустріч о п’ятій, — озвалась я, намагаючись надати голосу твердості.

— Керівник відділу дизайну вже вас чекає. Прошу, другий поверх, ліворуч. Офіс 203.

Я піднялася сходами. Вузький коридор, скляні перегородки, в кожному кабінеті — спокій, стиль, лампи світять м’яко, не ріжучи очі. Я знайшла потрібні двері, постукала.

— Заходьте.

Я ступила до кабінету й застигла.

За столом сидів він.

Темне, трохи скуйовджене волосся, глибокі очі, що завжди дивилися ніби з посмішкою. Обличчя, яке колись було мені ближчим за будь-яке інше. Ім’я вирвалося ще до того, як я встигла щось осмислити:

— Олеже?..

— Єво?.. Ти… — Він підвівся так стрімко, що впустив ручку на стіл. Очі його округлилися. — Ти справжня? Чи я збожеволів?

Ми одночасно засміялися — нервово, як відбиток якогось спільного спогаду, що сидить у підкірці. А потім обійнялися. Просто так. Без запитань. Без дозволу.

— Боже, скільки років…

— П’ять, — підказала я, наче вирахувала це вже мільйон разів.

Університет. Лондон. Наші безсонні ночі над курсовими. Наші кави й прогулянки Тауером. Наші дурні змагання, хто перший завалить іспит з фінансів — і ніхто не завалив, бо ми вчили одне одного. Ми тоді були практично сім’єю.

— Я знав, що ти повернулась в Україну, але думав, що ми не зустрінемось. — Олег усміхнувся, але трохи сумно. — Не знав, що працюєш в “Nova Vision Media”.

— Я вже офіс-менеджер. — Я розвела руками. — А ти?

— Взагалі в сімейному бізнесі, але паралельно розвиваю щось своє. Хобі, самовизначення, відрада. Але… — він замовк, вдивляючись у мене уважніше. — Ти ніби не рада. Щось трапилось?

Я не витримала. Він — єдина людина, якій я могла б усе сказати. Хоч і не планувала. Хоч і не думала, що зустріну його. Сльози підступили самі.

— Це мій брат… Він… Він спортсмен. Альпініст. Впав під час тренування. Серйозні травми. Кома, потім — шок, тепер — інвалідний візок… А тепер ще й шанс на операцію за кордоном, але ми не маємо грошей. І вже стільки всього продали. Я просто не знаю, що робити…

Олег мовчав. Не перебивав. Тільки подав мені серветку. Потім ще одну.

— Є одна ідея, — нарешті сказав тихо. — Але вона трохи… нетипова. І пов’язана не з роботою.

— Я згодна на будь-що.

— Не поспішай так, — зупинив мене лагідно. — Мій брат — той самий, про якого я тобі колись розповідав, Артем…

— Той, у якого "бізнес, що з’їдає душу"?

— Саме він. — Усмішка знову з’явилася на його обличчі. — Зараз він шукає одну людину для... скажімо, складної домовленості. Якщо все складеться — я тебе познайомлю. Але тільки якщо ти сама захочеш.

Я кивнула. Міцно, твердо.

— Я зроблю все, що потрібно. Я просто мушу врятувати брата.

Після розмови з Олегом, я поспішала до Альбіни Миколаївни, з якою мала провести ще одну зустріч. Настрій був непоганим. Все ж мій колишній одногрупник зумів подарувати мені хоч слабку, але надію.

Зиркнувши на годинник, я з жахом зрозуміла: у мене залишилося якихось п’ять хвилин, щоби дістатися до зупинки, де вже чекала Альбіна. Якщо не затримуватися ні на секунду, можу встигнути.

Вулиця, перехід, кілька кроків — і я майже на місці.

Але те, що сталося далі, я не забуду ніколи.

Мить. Різкий сигнал. Виск гальм. А потім — тиша. Мене мовби відкинуло назад, у дитинство, коли падала з гойдалки й бачила перед собою небо, що пливе.

Коли отямилася, лежала на асфальті. Все тіло пронизував холод. У голові гупало болісним пульсом. Я моргнула — і побачила чоловіка, який схилився наді мною. Знайомий силует. І знайоме обличчя.

Високий, стриманий, з холодними карими очима та владною лінією щелепи. Його пальто — дорогої тканини, костюм — бездоганний. І годинник, ціна якого могла б оплатити річну оренду офісу.

— Ви... ви в порядку? — запитав він, і на його обличчі промайнуло щось, схоже на здивування. Але не співчуття.

А я згадала, що такий колючий погляд вже десь бачила.