Глава 3. Єва

У справах я майже забула про все навколо, як раптом вібрація телефону перерізала мій спокій. На екрані з’явилося ім’я Сергія. Я відчула, як серце стиснулося в тривожному передчутті. Поспішно підняла слухавку.

— Алло, Єво?

— Андрію? — здивовано вигукнула я, впізнавши хриплий голос друга мого брата по команді.

— Лише не хвилюйся, добре?

— Що сталося?! — підвелася з крісла так різко, що воно відкотилося назад.

— Сергій… був нещасний випадок на тренуванні. Він впав зі стіни на скеледромі. У лікарні. Приїдь, будь ласка, я тебе зустріну.

Мені здалося, ніби скло тріснуло всередині голови. Болісно, гучно, невиправно. Я вихопила сумку й кинулася з офісу, на ходу перехопивши нашого маркетолога Гліба і попросивши переказати керівнику, що мені потрібно терміново вийти.

Мене не хвилювало, що я порушую всі правила. Якщо б навіть звільнили — не помітила б. Мій світ звузився до однієї людини: брата. Найріднішого. Найближчого.

Пам’ятаю лише, як залетіла в таксі. Руки тряслися, губи не слухались, очі пливли. Сльози били по щоках, а в грудях стискалось так, що я не могла дихати. Біль у голові наростав до нестерпного, кожен пульс — як удар кувалди.

Водій поглянув на мене з подивом, витягнув з гаманця потрібну суму, бо я навіть не змогла дістати гроші — простягла йому гаманець, не в змозі розібрати купюри.

Лікарня зустріла мене холодною тишею і сірою порожнечею.

— Єво! — почувся знайомий голос. Андрій стояв біля входу, поруч — Микола Олексійович, головний тренер Сергія.

— Що з ним?! — кинулася до них, знервовано витираючи сльози.

— Зараз у реанімації. Лікар працює. Ми були разом на тренуванні... Він не втримався, сорвався з п’ятнадцятиметрової стіни. Ймовірно, проблема з кріпленням. — Голос Миколи Олексійовича був глухим, наче чужий.

— Страхова покриває перші витрати, — додав Андрій. — Він був при тямі кілька хвилин, питав, чи хтось не постраждав. Потім знепритомнів у швидкій.

Я плакала, не стримуючи себе. Не могла зупинити сльози. У кожній з них — мій жах, паніка, страх втрати. Перед очима — усмішка Сергія, його руки, коли він вчив мене карабкатись по штучному стенду в дитинстві. Його голос, коли казав: «Не бійся, я знизу. Я тримаю тебе».

Я не знала, як скажу це мамі. Але була вдячна Андрію, що зателефонував мені, а не їй. Вона не витримала б.

Я не пам’ятала, скільки часу минуло. Два повідомлення від Альбіни Миколаївни, мого керівника. Пропущений дзвінок. Я була не тут. Лише тоді, коли двері палати відчинилися, я підстрибнула з дивану.

— Я його сестра. Що з ним? — запитала, ледь чутно.

— Стан важкий, — сказав лікар, високий чоловік з серйозним обличчям і бейджем: Роман Павлович. — Ми змогли стабілізувати його. Але... Переломи тазу, ноги, компресійна травма хребта. Ми не можемо гарантувати, що він зможе ходити. Зараз він на апараті вентиляції легень.

— Господи... — прошепотіла я, втрачаючи опору під ногами. Андрій підхопив мене.

— Лікування тривале і дороге. Початкові витрати вам озвучать у приймальні. Далі буде видно по динаміці, — сказав лікар і пішов, не обертаючись.

Я вийшла з лікарні, як у тумані. Сісти в таксі — наче в порожнечу зануритись. Я думала тільки про одне: гроші. Ми з мамою зберігали трохи, щось є на рахунках, але цього вистачить ненадовго. Якщо лікування триватиме місяцями — доведеться продавати все. Бізнес. Квартиру. 

Я розуміла: залишився лише кредит. А ще — я. І все, що я можу зробити.

Маму я знайшла в піцерії. Вона, як завжди, працювала з усіма, мов кухарка, а не власниця. Щойно я зайшла — серце розривалося від кожного її руху. Вона посміхалась, жартувала, але як тільки зустріла мій погляд — все зрозуміла.

— Що з тобою? Щось сталося? — запитала вона, сівши.

Я не знала, як сказати. Але знала — вона має почути правду. Як і я маю стати сильною.

***

Того дня піцерія зачинилась раніше. Кухня, де зазвичай пахло свіжою піцою і томатним соусом, наповнилась сльозами і тишею. Ми з мамою сиділи біля мийки, обійнявшись, мов діти після страшного сну. Плакали разом — без сорому, без слів, без пафосу. Здавалося, світ зупинився.

Коли сльози трохи вщухли, я вмовила маму повернутися зі мною в лікарню. Ми ще тримались надії — може, щось зміниться, може, лікарі згадають про диво. Але Сергій усе ще був без свідомості. До палати не пускали. Сиділи під дверима, мов під чужими вікнами, з надією, що хтось відхилить фіранку й скаже: "Все добре".

Ніч ми провели в коридорі — на жорстких пластикових стільцях. Мама дрімала, прихилившись до стіни. Я дивилась у вікно і просила небо: "Хай він просто відкриє очі". А вранці ми розійшлися: мама залишилась, а я вирушила додому, прийняла душ, переодяглася і — на роботу. По дорозі — знову лікарня. Нічого нового. Лише тиша й капання системи забезпечення життєдіяльності з-за дверей.

На роботі колеги підтримували, як могли. Вітання, запитання, кава, обійми. Колектив скинувся грошима. Сума невелика, але для мене кожна копійка мала значення. Я трималася. Аж до вечора, коли знову була в лікарні. Консиліум мав винести рішення.

Роман Павлович з’явився, як привид. Здався мені вищим, ніж учора. Мама стиснула мою руку. Я майже не дихала.

— Його ноги... — почав лікар. — У жахливому стані. Дрібні переломи, зміщення, деформації. Жоден з наших хірургів не береться за цю операцію. Але ми передали дані в одну клініку в Ізраїлі. Там погодились взятись. Є шанс. Малий, але є. Проте він непритомний, а отже — нетранспортабельний. Коли отямиться — зможемо подумати про переліт. Але лікування й транспортування — дуже дороге.

Після його слів я була наче паралізована. Мама перша заговорила:

— Добре, що є шанс. Погано — що ми на межі.

Наші ресурси майже вичерпались. Страховка покрила лише перші дні. Сергій нещодавно купив квартиру, ми зробили ремонт... Грошей просто не лишилось.

Кредит оформили під заставу маминої піцерії. Юристи допомогли визнати Сергія тимчасово недієздатним, щоб можна було почати процес продажу квартири та машини. Але це був довгий процес, покупців не було. Ми чекали, чекали, і ще чекали.