Глава 2. Артем

Я не терпів затримок. Якщо людина не здатна організувати власний час — як вона керуватиме чужим?

Співбесіда мала початися о 10:00. О 10:02 я вже дивився на годинник. У цьому кабінеті все дратувало: надто яскраве світло, надто м’яке крісло, і надто самовдоволений голос молодого СЕО "Nova Vision Media", що намагався справити на мене враження.

— Ми зібрали команду, яка поєднує молодість, креативність і…

— І легковажність, — урвав я його, поглянувши на скляні двері. — Ваш менеджер запізнюється.

— Єва… затрималась, вона…

— Єва, значить, — сухо повторив я. Прекрасно. Єва.

І коли я вже подумав, що краще б обговорити цифри без участі цього «цінного кадра», двері відчинились.

Вона ввійшла. Спокійна. Без вибачень, без виправдань. У впевненому кроці — виклик. У прямій спині — холодна професійність. Погляд — наче нічого не сталося зранку, коли вона влаштувала мені персональну кавову атаку.

Очі — глибокі, небезпечні. Вона геть не намагалась сподобатись. І саме це зачепило.

Я чітко відчув: ця жінка буде проблемою. Але не тією, яку можна звільнити або обійти. Це була проблема іншого ґатунку — та, що виводить з себе своєю чесністю, прямотою і відсутністю страху перед тобою.

— Пані Єво, — кивнув я, спостерігаючи, як вона стримано усміхається. Іронічно. Ледь помітно. Розумна, знає, як тримати обличчя. А головне — вже бачила мене не в діловому світлі. Це робило її небезпечною.

Презентація тривала двадцять хвилин. Я не слухав керівника — я слухав її. Єва говорила чітко, з цифрами, без зайвих емоцій. Жодної спроби догодити, лише суть. Вона володіла матеріалом краще, ніж дехто з директорів холдингу. У неї був хребет — і характер.

Дивно. Вона мене дратувала. Але й викликала повагу. Як професіонал.

Коли все закінчилось, я подякував, попрощався, відвернувшись першим. Єва нічого не сказала. І правильно зробила.

Уже в машині я думав лише про одне:

слава Богу, це одноразова зустріч. Я не витримаю ще одну каву на собі. І ще один такий погляд — мов скальпель.

Більше ми точно не зустрінемось.

Так я думав. І щиро вірив.

Але я, як з'ясується пізніше, помилявся. І серйозно.

***

З кожним разом ці наради з акціонерами давались мені все важче. Я б ще витримав самі розмови — вони для мене, як шахи з безнадійним суперником, — але не можу терпіти, коли мене намагаються навчити ті, хто давно відстав від реальності. Сидять, важливі, в своїх костюмах за тисячі доларів, із поглядами «я знаю життя», і ліплять мені, як потрібно керувати компанією, яку без мене вже б давно розтягли по шматках.

Я стримував себе з останніх сил, поки не вийшов із переговорної. Навіть не роздягнувшись, я майже влетів у свій кабінет, скинув піджак на спинку крісла й зупинився, втупившись у вікно. Місто внизу жило своїм життям. А в мене — знову нова проблема.

Олег, як завжди спокійний і неквапливий, чекав на мене на дивані. Келих віскі в руці, ноги на столику. Слухав музику без навушників — класика, як завжди.

— Кажи, — кинув я, не повертаючись.

— Він погодився. Приїжджає дванадцятого. Але є нюанс, — мовив брат.

Я вже відчув, що буде щось безглузде. І, звісно, не помилився.

— Він працює тільки з одруженими. Вважає, що холостяки — ненадійні. Нестабільні. Не здатні відповідати ні за бізнес, ні за себе, — промовив Олег з тією ж інтонацією, з якою читають прогноз погоди.

— Чудово, — я нарешті розвернувся. — Тобто тепер для співпраці потрібно ще й обручку показувати?

— У випадку з містером Мендес — так. Він старої школи. Домовився не тільки з нами. І Сольський уже у списку — той давно одружений, з ідеальним фотоальбомом і псом на повідку. А ми? Холостяк зі стажем. Шикарна картинка… тільки не для нього.

— Це просто якесь божевілля, — я сів у крісло й втупився у стелю. — Що далі? Кредит довіри за кількістю дітей?

— Ні, просто без «дружини» ми ризикуємо програти ще до початку. Його люди все перевіряють. У нього пунктик на довіру.

Я зітхнув. Подивився на Олега. Він не знущався. Це дійсно все було серйозно.

— І що ти пропонуєш? — спитав я, підозрюючи, що вже знаю відповідь.

— Знайти фіктивну супутницю. Гарну, розумну, пристойну. Без ботоксу в мозку. Без скандалів. На короткий контракт. Для красивої обкладинки нашої угоди.

Я засміявся. Коротко й без радості.

— Ти серйозно?

— А які варіанти в тебе? Весілля з маминими улюбленицями з Instagram? Зі шлюбного агентства? Чи зі списку твоїх колишніх?

— Ти краще знаєш, чому я досі не одружений. Бо мені однаково не підходить ні золота молодь, ні розфуфирені моделі, ні доньки впливових знайомих. Це все — суцільне шоу. А мені потрібно рішення, не ще одна проблема на шию.

Я взяв келих, який брат поставив на стіл, і одним ковтком допив залишок. Він лише хмикнув.

— Тобі дійсно потрібніше.

Я відкинувся в кріслі. Іронія в тому, що з усіх складних переговорів, які я вів, ця ситуація виглядала найнерозв’язнішою.

— Добре. Ставимо проблему: знайти жінку. Таку, яка буде красивою, з розумом, з гідною родиною, достатньо емоційно стійкою, щоб не розігрувати драм, і водночас достатньо відчайдушною, щоб погодитися на фіктивний шлюб із незнайомцем, — я криво посміхнувся. — Коротше, вона має бути або вигаданою, або... ну, або десь там, у паралельному світі.

— Якщо десь така є, вона точно не вільна. А якщо вільна — то не така, — підтвердив Олег.

Я вже хотів щось відповісти, але замість цього згадав. Те обличчя. Дівчину, яка пролила каву на мою сорочку. І яку я не міг вибити з голови досі.

— І якщо вона є, то як її знайти?

Я ще не знав, що зараз я був на етапі початку хаосу, до якого я не готовий.