Глава 1. Єва

Кілька днів до того

Весна в Києві — це як нове дихання після тривалого апное. Усе місто раптом починає дихати на повні груди, дерева вкриваються ніжно-зеленими вуалями, а перехожі з дивною впертістю роздягаються до футболок ще до того, як сонце встигає добре прогріти асфальт. Я ж, як завжди, кудись спішила.

Із чашкою кави в руці та купою документів у сумці, я майже бігла до головного офісу «Nova Vision Media». Це моя улюблена компанія, а з недавніх пір і місце, де я не лише працюю, а й буквально живу — морально, фізично і психологічно. Сьогодні ми мали зустріч з інвесторами. Якщо все піде за планом, нас чекає величезне фінансування й нарешті — розширення. А якщо ні... то я не хочу про це думати. Тож я зосереджено перехопила сумку через плече, випрямила спину й натягнула на обличчя ту впевнену посмішку, яка в мене завжди напоготові для ділових ситуацій.

Але доля, як завжди, підсунула мені не каву з маршмелоу, а... сюрприз.

Ліфт у бізнес-центрі «OneLine Plaza», де ми орендували офіс, чомусь зупинився на двадцятому поверсі й відмовився їхати далі. З огляду на те, що наша зустріч мала розпочатися на двадцять другому через шість хвилин, я обрала єдиний можливий варіант — сходи. Два поверхи — дрібниця. Якщо ти не в підборах. І не в новій сукні. І не з кавою, яка щойно обпекла тобі пальці.

Добігла. Відчинила двері. І... врізалася.

Причому буквально.

Міцне, високе тіло. Дорогий аромат. Рух — мов бетонна стіна. Вся моя кава, мов за сценарієм якогось фільму про катастрофи, розлилася по чиємусь ідеально білому піджаку.

— Прекрасно, — мовив чоловічий голос, сухо, рівно, з тією інтонацією, від якої мороз проходить по шкірі.

Я підвела очі. І мало не знову впала. Не від удару — від погляду.

Карі, глибокі, неймовірно холодні очі дивилися на мене, мов рентген. А щелепа так стиснута, що я боялася: ще трохи — і йому трісне скроня. Обличчя — як із обкладинки бізнес-журналу. Серйозне, брутальне. Риси різкі, мов вирізані з граніту. Волосся чорне, трохи недбало укладене. І, чорт забирай, знайоме.

— Я… я перепрошую! — вирвалось у мене. — Ви… стояли прямо перед дверима… я не чекала, що…

— Не варто. Я не звик, щоб вибачення супроводжували каву на сорочці за дві тисячі доларів. — Його брова ледь-ледь піднялася, мовби він ще не вирішив, чи знищити мене на місці, чи залишити живою на поталу офісній ганьбі.

— Ну то вам пощастило, — на диво для себе відповіла я, — бо моя сукня була з нової колекції українського бренду. А кава — з авторської обсмажки. Шкода, що не встигли скуштувати.

Він примружився. Не з гумором — з подивом.

— Ви часто розливаєте напої на незнайомців, пані…? — поцікавився, поглядаючи то на мене, то на пляму на піджаку.

— Єва Мельник. Офіс-менеджер “Nova Vision Media”. — Я випрямилася, хоч усередині ще лунало: “Єво, що ти накоїла?!”

— Мельник… — тихо повторив він, вивчаючи мене. І враз усміхнувся. Куточки його вуст ледь сіпнулися. Враз стало страшніше, ніж коли він був серйозним. — Тепер зрозуміло.

— Що саме?

— Чому я тут.

— Ви… — я примружилася. І тоді все встало на свої місця.

Артем Коваленко. Власник компанії «ArionTech Group». Один із найбільших інвесторів, із яким сьогодні мала бути зустріч. Той самий, про кого писали всі бізнес-видання країни. Той самий, що, за чутками, купив український телеканал просто тому, що в ефірі показали репортаж із його невдалим виступом. Той самий, якого боялися і водночас обожнювали за жорсткість і успішність.

І я щойно вилила на нього каву.

— То це ви і є той… той… — язик заплутався, а думки кудись втекли. — Вибачте, у мене трохи… день не задався.

— У вас — так, — погодився він. — У мене — ще гірше. Але, знаєте, тепер усе набагато цікавіше.

— Угу. Цікавість — це чудово, — буркнула я, бажаючи втекти хоча б на Мальдіви. Або в шафу з офісним папером.

— Я думаю, ми ще побачимось, пані Мельник, — сказав він, уже відвертаючись. — І, сподіваюся, наступного разу — без пролитої кави.

— І без вашої футболки за дві тисячі, — пробурмотіла я.

Він пішов. Я лишилася стояти на місці, тримаючи в руках порожній стаканчик і власну гордість, розбиту, як той лід на весняній річці.

Чудово. Просто чудово.

А попереду — зустріч, на якій я мала представляти нашу команду. Йому.

Єво, Єво, Єво… І чим ти думала?