Пролог. Без права на втечу

Коли гасне світло у залі, вистава не закінчується — не для тих, хто вміє грати без сцени. І сьогодні я — головний актор у ролі ідеального чоловіка. Дорога виставка, обрані глядачі, нова "дружина" поруч. Усе як треба. Стилізовано. Без права на фальш. Бо я не вірю в любов. Я вірю в угоди.

Єва стоїть, ніби зліплена зі скла — гарна, горда, мовчазна. У її погляді — більше рішучості, ніж у більшості чоловіків, із якими мені доводилось мати справу. І щось у цій її внутрішній напрузі приваблює. Як жінка, яка тримається на межі, але не ламається. Тільки от я знаю — вона тут не по добрій волі. Вона — частина гри. Мені потрібна дружина. Їй потрібен порятунок для брата. Рівні умови, чи не так?

— Єво? — звернувся я, коли тиша затяглась надто довго. Моя тіньова наречена зависла у своїх думках — небезпечних, очевидно. Можливо, шукає вихід. Але його немає. Не сьогодні.

Вона здригнулась. Впізнаю цю реакцію — ніби витягнув людину з води, коли вона вже майже здалась. Цікаво. Вона не така проста. І саме це мене цікавить.

— Перепрошую, — прошепотіла вона. Голос м’який, з ноткою слабкості, яку вона намагається приховати.

Я спостерігав. Не втручався. Її боротьба — її справа. Якщо хоче виглядати сильною, нехай. Але я бачу більше. Страх, рішучість, біль. Вона прийшла сюди не заради себе. Хтось для неї важливіший за свободу. І це вже слабкість. Бо все, що має цінність — це те, чим можна керувати.

— Так. Я згодна, — пролунало нарешті.

Чітко. Впевнено. Може, навіть надто. Але не переконає мене. Я знаю: її "так" — це не обіцянка, а вирок. І вона його проковтнула добровільно.

Мені байдуже. Чесно. Ми не граємо в кохання.

Я дивився на неї, поки реєстраторка вимовляла моє ім’я. Вперше — як ім’я її майбутнього чоловіка. Цікаво звучить. Трохи гірко. Трохи захопливо. Але я не демонструю нічого зайвого. Жодного зайвого жесту. Єва має знати: я тримаю контроль.

— Так, — відповів я.

Папір. Підпис. Порядок дій. Все, як в угоді. Як у житті. І як завжди — я перемагаю.

Мій почерк дрібний, прямий. Я завжди ставлю підписи однаково — ніби ставлю крапку у ще одному розрахованому рішенні. Але ця жінка... Вона не виглядає розрахованою. Вона виглядає зраненою. Хиткою. Впертою. Це проблема чи виклик?

Її рука тремтіла, коли вона підписувала акт. І мені здалося на мить — вона не підписує документ. Вона здається. Або вдає, що здається.

— Можете поцілувати наречену, — сказала жінка в сірому.

Я повернувся до Єви. Її очі глибокі, з ноткою розпачу. Але вона не відводить погляду. Сміливо. Гордою хоче здаватися до кінця.

Ну що ж.

Я обхопив її талію — навмисне міцно. І поцілував. Не ніжно. Не з пристрастю. А так, як запечатують угоди. Як ставлять печатку: власність підтверджено.

І в цей момент я відчув — вона не бореться. Але й не належить мені. Ще ні. І можливо — ніколи.

Вітаю, Єво. Ти — Коваленко. За документами. А от душу я ще заберу.

Бо ти тепер моя дружина.

Фіктивна? Можливо. Але ти живеш у моєму домі. Носиш моє прізвище. І кожен крок — під моїм поглядом.

Я обіцяв собі, що не дозволю цьому шлюбу зрушити мої плани.

Але чомусь мені здається — саме вона зрушить щось у мені.

І, можливо, це буде моя головна помилка.

Або — мій єдиний шанс.