Глава 47

Маргарет злегка нахилила голову, ніби тільки зараз переконалась у тому, що почула.

— Значить, це все-таки правда. У твоєму маєтку хтось живе. І ти навіть не вважаєш за потрібне повідомити про це мені.

Мортімер не підвищив голосу.

— Це мій маєток. І в ньому діють мої правила.

Її погляд став холоднішим.

— Твої правила? — повторила вона. — Ти забуваєш, хто ти, Мортімер. І що означає твій титул.

— Я нічого не забуваю.

Маргарет зробила крок ближче.

— Тоді як ти поясниш це людям? Як ти дивитимешся їм в очі, коли вони дізнаються, що в домі маркіза живе невідома жінка? Ти хочеш, щоб про це говорили? Щоб твоє ім’я стало приводом для пересудів?

Мортімер нарешті подивився прямо на неї.

— Мене не цікавлять пересуди.

Її голос став жорсткішим.

— А твій статус? Твоя репутація? Те, що ти будуєш роками?

— Я будую своє життя, а не чиюсь думку про нього.

Маргарет ледь стиснула губи.

— Ти став занадто впертим.

— Я став дорослим, — відповів він рівно.

У кімнаті повисла тиша, щільна, як натягнута струна.

Маргарет повільно обійшла його поглядом, ніби намагалась пробити цю нову версію сина.

— І все ж ти дозволив їй залишитись.

— Так.

— Чому?

Мортімер не відповів одразу.

Його погляд на мить затримався в напрямку коридору, де, за стінами, була Емілі.

— Тому що це було правильно.

Маргарет коротко видихнула, майже з іронією.

— “Правильно” не захищає від наслідків.

— Я готовий до наслідків.

І в цій фразі вже не було сумніву. Маргарет різко випросталась, і в її голосі з’явилась холодна рішучість.

— Досить розмов. Веди мене до неї.

— Мамо…

— Я сказала — веди.

Мортімер кілька секунд мовчав, потім коротко кивнув.

— Добре.

Він розвернувся і повів її коридором. Кожен крок звучав інакше, ніби сам дім напружувався разом із ними. Маргарет ішла поруч упевнено, як людина, яка звикла заходити туди, де її не чекають.

Коли вони зупинились біля дверей, Мортімер на мить затримався.

— Вона тут, — сказав він тихо.

Маргарет навіть не відповіла. Лише дивилась прямо перед собою.

Двері відчинились.

Емілі була всередині. Спокійна, зібрана, з тим стриманим поглядом, у якому не було ані поспіху, ані страху. Вона одразу підвелася, як тільки побачила їх.

Мортімер зробив крок убік.

— Емілі, це моя мати. Шанована леді Маргарет.

Емілі легко схилила голову.

— Добрий вечір, леді Маргарет.

Маргарет кілька секунд мовчки дивилась на неї. Оцінююче. Повільно. Так, ніби перед нею стояв не живий чоловік, а рішення, яке треба розібрати на частини.

І нарешті вона усміхнулась — тонко, холодно, майже з насмішкою.

— Отже, ось хто тут живе… — протягнула вона. — Та сама дівчина, про яку в цьому домі вже встигли пошепки поговорити.

Її погляд ковзнув по Емілі ще раз, затримуючись довше, ніж дозволяла ввічливість.

— Цікаво.

Мортімер напружився, але не втрутився.

Емілі ж залишилась спокійною, тримаючи поставу рівно, ніби ця оцінка не мала права торкнутись її більше, ніж звук дощу за вікном.

Маргарет зробила кілька кроків у кімнату, не зводячи з Емілі уважного, майже випробовуючого погляду.

— І все ж, — почала вона різко, — хто ви така насправді, міс…?

— Емілі, — спокійно нагадала та.

— Міс Емілі, — виправилась Маргарет з легкою, майже непомітною іронією. — Що ви робите в цьому маєтку?

Питання прозвучало прямо, без жодної спроби пом’якшення.

Мортімер зробив крок уперед, але Емілі ледь помітно зупинила його поглядом і відповіла першою.

— Я тут за запрошенням сера Мортімера.

Маргарет ледь підняла брови.

— Запрошенням?

— Так.

— І ви вважаєте це достатньою причиною, щоб жити в домі маркіза?

Емілі не відвела погляду.

— Я не вважаю себе причиною. Я вважаю себе людиною, якій дали можливість залишитись.

У кімнаті на мить стало тихіше.

Маргарет повільно пройшлася поглядом по ній ще раз.

— І з якою метою вам дали цю “можливість”?

— Навчання, — просто відповіла Емілі. — І… робота над собою.

— Навчання, — повторила Маргарет так, ніби це слово мало другий, сумнівний зміст. — Цікаво.

Вона злегка нахилила голову.

— Ви завжди так формулюєте відповіді, чи це спеціально для мене?

— Я відповідаю чесно, — сказала Емілі рівно.

Маргарет ледь усміхнулась, але ця усмішка не мала тепла.

— Чесність у таких місцях зазвичай або надто смілива, або надто наївна.

Емілі спокійно витримала її погляд.

— Можливо, я просто не звикла до іншого.

Це змусило Маргарет на мить замовкнути.

Мортімер стояв поруч, уважно спостерігаючи, але не втручаючись. У його погляді було щось напружене — ніби він розумів, куди може повернути ця розмова, і не хотів, щоб вона втратила контроль.

Маргарет нарешті перевела погляд на сина, а потім знову на Емілі.

— Побачимо, — сказала вона тихо. — Чи справді ви тут “за можливістю”.

Маргарет не відводила погляду від Емілі ще кілька секунд, ніби хотіла зчитати з неї більше, ніж та дозволяла показати. Потім різко повернулась до Мортімера.

— Я хочу поговорити з тобою. Наодинці.

— Мамо…

— Зараз.

Мортімер коротко кивнув. Він перевів погляд на Емілі.

— Я повернусь.

— Я не сумніваюсь, сер, — спокійно відповіла вона.

Маргарет уже рушила до дверей. Мортімер пішов за нею.

Вони вийшли в коридор, де стало значно тихіше. Двері за ними зачинились, і напруга ніби зосередилась у замкненому просторі між ними двома.

Маргарет зупинилась першою.

— Що це все означає?

— Те, що ти бачила, — відповів Мортімер рівно.

— Це не відповідь.

Він подивився на неї прямо.

— Вона тут не випадково.