Глава 46

Маєток жив своїм звичним ритмом, ніби нічого в ньому не могло змінитися раптово.

Ранок почався тихо. У великих вікнах ще тримався м’який сірий світ, і сад виглядав спокійним, доглянутим, майже незворушним. Емілі прокинулася раніше за всіх і довго не виходила зі своєї кімнати — просто сиділа біля вікна, перегортаючи думки так само повільно, як сторінки книжки.

Унизу місіс Уолет уже щось готувала, і запах свіжого хліба поступово заповнював кухню. Вона бурмотіла собі під ніс, коментуючи власні справи, як завжди, ніби тримала дім у рівновазі одним лише голосом.

Мортімер тим часом працював у своєму кабінеті. Папери, листи, короткі розмови зі слугами — усе виглядало звично, майже одноманітно. Він не поспішав, не показував зайвих емоцій, і з боку могло здатися, що день не відрізняється від десятків інших.

Емілі кілька разів перетиналася з ним у коридорах. Вони обмінювалися короткими фразами — про чай, про розклад, про дрібниці, які не мали ваги, але тримали між ними дивну рівновагу. Після вчорашнього вечора ця звичність навіть здавалася приємною.

Після обіду професор мав написати про точний час наступного візиту, і це трохи займало думки Емілі. Вона перечитувала книгу, робила короткі нотатки, іноді виходила в сад, де повітря було прохолодним і чистим.

Мортімер тим часом отримав ще кілька справ від управителя маєтку. Він слухав уважно, давав короткі вказівки, і все йшло так, як завжди — спокійно, без ознак змін.

Аж поки вдень, у коридорі біля його кабінету, один із молодших слуг не зупинився трохи довше, ніж мав би.

— Сер, — обережно почав він, — до нас дійшли чутки…

Мортімер навіть не підвів голови одразу.

— Чутки мене не цікавлять.

— Це… не зовсім чутки, сер. Хтось з наших слуг видно був не дуже обережним у формулюванні. І, здається, це дійшло до вашої матері.

Погляд Мортімера став уважнішим.

— Продовжуй.

Слуга ковтнув повітря.

— Кажуть, що у маєтку проживає молода жінка. І що… це викликало у неї… невдоволення.

Тиша стала густішою.

Мортімер повільно поклав перо на стіл.

— Вона вже виїхала?

— Так, сер. Сьогодні. Кажуть, буде тут найближчим часом.

Мортімер не одразу відповів.

Він просто дивився у вікно, де сад залишався таким самим спокійним, як і зранку.

— Зрозуміло, — нарешті сказав він рівним голосом. — Можеш іти.

Коли двері зачинилися, він залишився один.

І вперше за весь день у цьому спокійному маєтку щось змінилося — непомітно, але остаточно.

Олівер зайшов до кабінету без звичного легкого настрою. Навіть його кроки звучали обережніше, ніж зазвичай.

— Сер, ви просили зайти?

Мортімер відірвав погляд від документів.

— Так. Сідай, Олівер.

Той сів, але одразу стало видно, що щось його насторожує.

— Сталося щось?

Мортімер не поспішав відповідати. Він на мить подивився у вікно, ніби зважував, як саме це сказати.

— Приїде моя мати.

Олівер кліпнув.

— Ваша… леді Маргарет?

— Так.

У кімнаті повисла пауза.

— Щось скоро — обережно сказавОлівер.

— Дуже скоро.

Олівер повільно видихнув, трохи відкинувшись у кріслі.

— І що нам робити?

Мортімер нарешті перевів на нього погляд.

— Підготуватися.

Олівер ледь посміхнувся, але це була радше реакція людини, яка вже уявила масштаб проблеми.

— Підготуватися… — повторив він. — Сер, з усією повагою… до вашої матері неможливо підготуватися морально.

Мортімер коротко глянув на нього.

— Я знаю.

— Це  майже як буря, яка спочатку оголошує про себе листом, а потім все одно зносить дах, — додав Олівер.

Мортімер ледь помітно видихнув, майже як щось схоже на усмішку.

— Дуже точне порівняння.

Потім він знову став серйозним.

— Але все одно треба навести порядок у маєтку. Підготувати слуг, зал, формальності. Щоб не було зайвих приводів для… коментарів.

Олівер кивнув уже серйозніше.

— Зрозумів. Я подбаю про це.

Мортімер трохи нахилив голову.

— І ще одне.

— Слухаю вас, сер.

— Про Емілі.

Олівер на мить напружився.

— Ви маєте на увазі…

— Я сам вирішу це питання, коли прийде час, — спокійно перебив Мортімер. — Але поки що — жодних зайвих розмов. Жодних здогадок. Просто порядок.

Олівер кивнув.

— Як скажете, сер.

Він підвівся, але перед тим як вийти, все ж не втримався:

— Тоді я почну з того, що морально підготую весь дім до неможливого.

Мортімер кинув на нього короткий погляд.

— Спробуй, але не знаю чи це допоможе.

Олівер ледь усміхнувся.

— Я вже не обіцяю нічого, сер. Я просто зроблю, як, Ви просите.

І вийшов.

Мортімер залишився сам у кабінеті.

Тиша знову стала звичною — але цього разу вона вже не була спокійною.

Він знайшов її в саду — там, де вона найчастіше залишалась, коли хотіла подумати.

Емілі стояла біля клумби, торкаючись кінчиками пальців листя, ніби перевіряла, чи справжній цей спокій.

Мортімер зупинився поруч.

— Мені потрібно з тобою поговорити.

Вона одразу подивилася на нього.

— Щось сталося?

— Так.

Він не поспішав. Дивився трохи вбік, ніби підбирав слова.

— Моя мати приїде.

Емілі не відповіла одразу. Лише ледь змінилась у погляді.

— Це… несподівано.

— Це через тебе, — сказав він рівно.

Вона повільно випросталась.

— Через мене?

— Хтось із  слуг дізнався, що ти живеш у маєтку. Це дійшло до її людей. І тепер вона приїжджає, щоб… побачити, хто ти.

Тиша між ними стала щільнішою.

— Вона приїжджає перевірити мене, — тихо сказала Емілі.

— Вона приїжджає створити проблему, — поправив він.

Емілі трохи опустила погляд, але не виглядала зляканою. Радше зібраною.

— І що ви збираєтесь робити?