Глава 45

Коли двері за гостем зачинилися, вітальня ніби втратила частину напруги. Світло каміна знову стало м’якшим, розмови стихли остаточно.

Мортімер залишився поруч із Емілі. Кілька секунд він просто дивився у вогонь, ніби підбирав правильні слова.

— Ну що, — нарешті сказав він, повертаючись до неї. — Як тобі професор?

Емілі трохи випрямилась, наче досі тримала в собі враження від зустрічі.

— Він… дуже уважний. І строгий, але не жорстокий. Такі люди рідко трапляються.

— Це добрий знак, — відповів Мортімер.

Він зробив коротку паузу.

— І друге питання. Ти справді готова вчитися? Не на словах.

Емілі не відвела погляду.

— Це не просто готовність. Це те, чого я завжди хотіла.

Мортімер трохи звузив очі, уважно слухаючи.

— Завжди?

Вона ледь кивнула.

— Так. Я завжди хотіла бути освіченою. Розуміти більше, ніж мені дозволяли. Я хотіла читати, думати, знати… але я виросла в селі. Там це не було чимось реальним. Це було… майже недосяжним.

Вона на мить замовкла, потім додала тихіше:

— Іноді я думала, що це просто дитяча мрія. Що вона пройде.

Мортімер уважно дивився на неї, не перебиваючи.

— А не пройшла.

— Ні, — відповіла вона. — Не пройшла.

Після короткої паузи вона злегка усміхнулась, але в цій усмішці було більше щирості, ніж легкості.

— Я навіть не знаю, як вам дякувати. Я не думала, що ви так швидко виконаєте свою обіцянку.

Мортімер трохи нахилив голову.

— Я не люблю затягувати те, що вже вирішив.

— Це… незвично від, Вас,сер, — тихо сказала вона.

— Можливо.

Він на мить відвів погляд, а потім додав уже спокійніше:

— Але якщо ти справді хочеш цього навчання, то це буде не просто можливість. Це буде робота в доволі непроста 

— Я розумію, — одразу відповіла Емілі. — І я не боюсь роботи.

— Це ми ще перевіримо, — ледь помітно всміхнувся він.

Вона відповіла тим самим — невеликою, стриманою усмішкою.

— Тоді, здається, у нас обох буде зайнятий час.

— Здається, так, — сказав Мортімер.

І вперше за весь вечір ця розмова звучала не як обов’язок і не як випробування — а як початок чогось стабільного.

Вони спустилися на кухню, де ще горіло тепле світло лампи. Місіс Уолет саме прибирала стіл, але, побачивши їх разом, одразу зупинилася.

— Ну що? — запитала вона з легким хвилюванням у голосі. — Домовилися? Професор погодився?

Мортімер кивнув.

— Так. Усе вирішено.

Обличчя місіс Уолет одразу пом’якшало.

— Ох, це чудово… справді чудово.

Вона перевела погляд на Емілі, і в її очах з’явилося щире тепло.

— Я дуже рада за вас, дитино. Це… це справді важливо. Те, про що ти мріяла.

Емілі трохи розгублено усміхнулась.

— Я досі не вірю, що це відбувається насправді.

— А ти повір, — м’яко сказала місіс Уолет. — Бо ти це заслужила.

Мортімер стояв трохи осторонь, спостерігаючи за ними. Його обличчя залишалося спокійним, але погляд затримувався на Емілі довше, ніж зазвичай.

— Професор почне заняття цього тижня, — додав він.

— Так швидко? — здивувалась місіс Уолет.

— Він не любить втрачати час, — відповів Мортімер.

Місіс Уолет тихо засміялася.

— Ну, тоді тобі, Емілі, доведеться бути готовою. Він суворий чоловік, але справедливий.

— Я готова, — тихо сказала вона.

— Це найважливіше, — кивнула місіс Уолет.

Вони знову заговорили — про дрібниці, про розклад, про дім, про те, як зміниться рутина з появою занять. Розмова текла легко, без напруги, ніби цей вечір нарешті дозволив усім видихнути.

Мортімер іноді втручався короткими фразами, але здебільшого мовчав, слухаючи. І вперше за довгий час у цьому домі тиша не тиснула — вона просто жила поруч із ними, як щось спокійне і правильне.

І цей вечір поступово перетворювався не на подію, а на початок нового звичного життя.