Глава 42

Ранок видався незвично тихим. Ні гомону слуг, ні швидких кроків, ні наказів — так, ніби весь маєток намагався оговтатись після вчорашнього хаосу. Лоуренс, як завжди, поїхав ще до світанку, залишивши по собі лише легкий запах одеколону та недопиту чашку кави в гостевому крилі.

В їдальні, залитій м’яким світлом, за столом уже сиділи пані Уолет та Емілі.
Пані Уолет неквапно намазувала масло на тост, а Емілі… просто сиділа дуже рівно й дуже тихо, з таким обличчям, ніби вона була ангелом безмежного терпіння. Занадто ангельським для неї.

— Моя люба, Ви точно виспались? — обережно спитала пані Уолет, придивившись до дівчини.
— Прекрасно, — відказала Емілі з ідеально фальшивою посмішкою. — Я спала як камінь. Особливо після того, як… певні люди повертаються додому в компанії двох пташок дуже сумнівного походження.

Пані Уолет мало не вдавилась тостом.

— Місіс Абрамс!
— Що? Я лише констатую факт.

У цей момент двері до їдальні відчинились.

Мортімер увійшов.
Трохи скуйовджене волосся, легка тінь під очима, вигляд чоловіка, який ночував не стільки в ліжку, скільки в почутті сорому. Сорочки він навіть не встиг нормально застібнути — дві верхні ґудзики лишились відкритими.

Він завмер на порозі, побачивши обох жінок.

— Доброго ранку, — вимовив він рівно, майже службово.

— О, сер, — пані Уолет підвелась у легкому поклоні. — Ви виглядаєте… ну… живим.

Емілі опустила погляд у тарілку, щоб приховати усмішку.

— Так, — сухо сказав Морті. — Мені пощастило, що я пережив цю ніч.

Він сів на своє звичне місце, намагаючись триматися гідно… але руки видавали — пальці стискали виделку дещо нервово. Тиша зависла між ними.

Пані Уолет зрозуміла, що маєток потребує рятівника.
Вона обережно посунула своє крісло й підвелась.

— Я, мабуть, перевірю прання. Там… дуже важливі справи…і речі. Дуже.

І зникла з кімнати, залишивши Морті та Емілі наодинці.

Тиша, яка настала, була настільки густою, що можна було різати ножем.
Морті прокашлявся.

— Міс Абрамс…
— Так, сер? — солодко й смертельно небезпечно відповіла вона.

Він нервово провів рукою по волоссю.

— Хочу зауважити, що ситуація минулої ночі була…
— Неординарною ? — підказала вона.
— Непотрібною, — відрізав він.
— О, згодна, — кивнула Емілі.

Морті закрив очі.Глибоко вдихнув. Видихнув.

— Я був не в найкращому стані, міс Абрамс.
— Справді? Не помітила, — іронічно сказала вона. — Думала, ви завжди повертаєтесь додому зі співом та супроводом дам сумнівних професій.

Він відкрив очі і поглянув на неї прямо:

— Якщо ви маєте бажання влаштувати допит — дозвольте хоча б випити кави.

Вона постукала пальцем по столу.

— Каву вам принести? Чи ви бажаєте, щоб це зробила одна з учорашніх гостей?

Морті хмикнув і відвів погляд у вікно — щоб не видати легку посмішку, яку він не мав права показувати.

Пауза затягнулась.
Емілі, всупереч бажанню, все ж зітхнула й сказала:

— Я не сердита.
— Не сердиті? — підняв він брову.
— Трохи… роздратована.
— Трохи?
— Добре. Дуже, — зізналась вона.

Мортімер уперше за ранок виглядав по-справжньому щиро.

— І маєте на це право.

Вона поглянула на нього здивовано — не очікувала від нього такого.

— Знаєте, — продовжив він тихіше, — не всі мої рішення були мудрими. І… деякі з них я вчора особливо яскраво продемонстрував.

Емілі стиснула губи в тонку лінію, щоб не посміхатись.

— Добре, — сказала вона, встаючи з-за столу. — Тоді я вважатиму, що це був ваш… маленький провал.

— Мій величезний провал, — уточнив він.

— Приємно чути самокритику, сер, — вона легенько вклонилась.

Вийшла з їдальні граційно й незворушно,
але з виразом перемоги, який він не бачив — та йому не треба було, він і так знав.

Морті лишився сам. Тихо поклав виделку.
І ледь усміхнувся: — Вона мене знищить… але як же талановито.