Глава 41

Десь о п’ятій ранку в маєтку було так тихо, що можна було почути, як годинник на стіні відраховує секунди. Емілі не спалося. Вона блукала коридором у своїй легкій накидці, коли раптом почула сміх. Гучний, безсоромно веселий, явно не тверезий.

Вхідні двері різко розчинились — і на порозі з’явився Мортімер.
Високий, трохи розхристаний, з розстібнутим коміром і рум’янцем на щоках.
Поруч з ним — містер Форд, який ледве тримався на ногах. А за ними…
Дві молоді дівчини в занадто яскравих сукнях, з нафарбованими відверто губами і надто сміливими поглядами.
Пахло парфумами, вином і нічним містом. Емілі завмерла.

Мортімер помітив її першою.
— О. Міс Абрамс… Ви ще… не спите?

— А Ви, бачу, дуже… плідно попрацювали цієї ночі, сер, — з тонкою посмішкою відповіла вона.

Дівчата хихикнули. Форд захлинувся від сміху.

— Ми… святкували день народження нашого доброго знайомого! — випалив Мортімер, намагаючись виглядати серйозним, але виходило жахливо.

— Звісно, — кивнула Емілі. — Таке грандіозне світкування, яке вимагає супроводу одразу двох дам. Поважаю Вашу… комінікабельність. Морті нахмурився.
Форд ледь стояв і шепнув:
— Вона тебе знищила зараз… абсолютно знищила…

— А ви хто така? — запитала одна з дівчат, розглядаючи Емілі з голови до ніг.

— Людина, яка проживає в цьому домі, — холодно відповіла вона. — А ви, як я розумію, тимчасові… гості?

— Гості! — підхопив Форд. — На одну ніч, дорога моя, на одну!

Морті випалив:
— Форд замовкни!

Емілі схрестила руки:
— То що, сер? Це… офіційний прийом? Чи… я маю піти, щоб вам не заважати?

— Ні! — Морті різко вирівнявся. — Ні, Емілі, абсолютно не треба нікуди йти. Міс Уолет проведе… наших гостей…

— Сподіваюся, Ви не помилитесь дверима, сер, — підколола вона. — Бо вночі можна легко заблукати й потрапити не туди, куди треба.

Морті крикнув майже ревно:
— Я ніколи не заходжу «не туди»!

— Ах так? — підняла брову. — Сьогодні виглядає, ніби зайшли.

Форд, хапаючись за живіт, ледве не впав від реготу.

— Я тебе благаю, Морті… одружуйся з нею швидше… вона тебе починає перевершувати.

Морті пробурмотів щось незрозуміла, відвернувся до дверей і різко відпровадив , в вітальню гостей у супроводі пані Уолет, яка вже хрестилася подумки.

Двері зачинились. Залишились лише вони двоє. Сер Форд також пішов за гостями. Тиша, що дзвеніла. І запах вина на його одязі. Морті глянув на неї.
Емілі — спокійно, гордо, рівно.

— Неприємно, так? — тихо сказав він.

— Ні, сер. Я ж лише…
в гостях у вас. Пам’ятаєте?

Він зціпив зуби, але нічого не відповів.

Мортімер із Фордом ледь утримували рівновагу. Дві панночки, веселі й надто розкуті, тягнули їх за рукави.

— Давайте зіграємо у щось! — пискнула та, що у фіолетовій сукні.
— Так, так! — підтримала інша. — У «правду чи дію»! Це ж весело!

Форд, уже напівлежачи на софі, заіржав:
— Ооо, як я люблю цю гру! Завжди, завжди вибираю «дію»!

Морті закотив очі, але, будучи напідпитку, не заперечив:
— Добре. Одна гра. Одна. І ніхто нічого не згадує  завтра.

У цей момент до кімнати зайшла Емілі.
Спокійна, тиха, але з поглядом, який міг би зупинити навіть цунамі.

Форд радісно помахав:
— Емііі! Іди до нас! Зараз буде шоу!

Вона піджала губи.
— Я краще… постою.

Морті кинув на неї швидкий, винуватий, але самовпевнений погляд.
Наче казав: «Я дорослий чоловік. Можу собі дозволити одну дурницю».

Панночка у фіолетовому повернулась до Морті й поклала руку на його коліно.

— Мортімере, «правда чи дія»?

— Дія.
Він сказав це холодно, ніби підписував документ. Форд знову зареготав:
— Поцілуй… стіну!
— Що? — панночки не втримались від сміху.
— Я люблю починати скромно, — задоволено пояснив Форд.

Мортімер устав, підійшов до стіни й, будучи надто гордим, щоб відмовлятися, наклонився й повільно торкнувся її губами. Емілі дивилась. Без виразу. Навіть не кліпнула.

— Ну, принаймні вона не пручається, — тихо кинув  Морті, ледве стримуючи посмішку.

Форд мало не впав на підлогу від сміху.

Наступною була панночка у зеленому.

— Правда! — вигукнула вона.

Форд задумався:
— Ти… не дай Боже… не закохалась у когось із нас?

— Форд! — вигукнув Морті.
— Що?! Це важливо! Мені треба знати, кому нам тікати вночі через вікно!

— Ні, не закохалась, — відповіла дівчина.
— Слава Богу, — пробурмотів Морті.

Емілі тихо, майже непомітно хмикнула. Морті почув. Поглянув на неї швидко — так, ніби шукав підтекст, якого не було. Або був. Потім черга дійшла до Форда.

— Дія! — вигукнув він.
— Піди… і попроси в того старого портрета вибачення, що ти п’яний, — сказала панночка.

Форд урочисто підійшов до портрета сивого лорда, поклонився:
— Ваша світлість… я глибоко каюся, що виглядаю гірше за вашого коня…

Емілі не витримала й прикрила губи долонею, щоб не засміятись уголос. Морті дивився на неї.Довше, ніж на гру. Довше, ніж треба.
І вперше за ніч усміхнувся по-справжньому.

Панночка торкнулась його плеча:
— Тепер твій хід, сер.

Він не відвів погляду від Емілі.
— Мені вже досить гри.

— Чому? — надулась панночка.
— Бо господар дому має поводитись гідно.

Емілі легенько підняла брову.
— О, сер… який несподіваний приплив моралі.

— Міс Абрамс… — ледве видихнув він.

Форд з диваном звалився на підлогу від сміху.

Форд саме сварився з портретом прадіда, панночки пищали від сміху, а Морті стояв, спершись на камінну полицю, виглядав на диво розслабленим і трохи самовдоволеним. Емілі стояла осторонь — рівна, спокійна, мов тінь, яка спостерігає за спектаклем.

Раптом одна з панночок — та, що у зеленому, — підійшла ближче, глянула на Емілі з ніг до голови, з явною оцінкою, і весело, без жодного такту запитала: