Глава 40

Емілі тихо прогулюється вздовж квітників у саду, тримаючи в руках книгу. Сонце лагідно гріє, легкий вітерець колише листя дерев. Навколо — тиша, яку порушують лише спів птахів і далекі звуки маєтку.

Вона зупиняється біля лавки, сідає і починає читати вголос кілька рядків, немов намагаючись заповнити простір словами.

– «Велич полягає не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб кожного разу підніматися»… – тихо промовляє вона, і посміхається сама собі.

До неї підходить пані Уолет, несе піднос із чаєм і легким печивом.

– Добрий день, пані Емілі, – м’яко каже вона. – Мортімер сьогодні зайнятий він десь з паном Фордом, тож я подумала, що ви могли б захотіти трохи відпочити тут.

– Дякую, пані Уолет, – відповідає Емілі, погляд її на мить стає сумним. – Він зараз часто зайнятий, правда?

– Так, – зітхає пані Уолет, сідає поруч. – Ваша присутність дуже йому потрібна, навіть якщо він не завжди це показує.

Емілі киває, відчуваючи змішану тугу і надію. Вона повертається до книги, але слова вже не лягають у неї так легко.

У кімнаті чути легкий шелест сторінок, але нікого більше немає, окрім них двох і тиші, що ніби нагадує про відсутність господаря маєтку.

Емілі поглядала у сад, де легкий вітер колихав гілки дерев. Пані Уолет поставила на лавку піднос з чаєм і тихо сіла поруч.

— Ви часто буваєте тут наодинці, — зауважила вона лагідно, — Мортімер зараз багато працює і рідко знаходить час на відпочинок.

— Так, — тихо відповіла Емілі. — Іноді мені здається, що він навмисно віддаляється. Мовчазний, холодний... Наче хоче, щоб я пішла.

Пані Уолет уважно подивилася на неї:
— Повірте, він зовсім не такий. У нього своя боротьба і страхи, про які мало хто знає. Його образ суворого чоловіка — це щит, що захищає від болю.

— Мені боляче від того, що між нами стільки стін, — зізналася Емілі, — але я хочу вірити, що він теж цього хоче змінити.

Пані Уолет посміхнулася з теплою ніжністю:
— Ви обидва сильні люди. Іноді найважче — це впустити когось ближче. Але я вірю, що у вас є шанс.

Емілі глибоко вдихнула, дивлячись у далечінь:
— Я просто боюся, що час працює проти нас...

— Час завжди має свій темп, — сказала пані Уолет, — але коли є справжнє бажання, він стає союзником, а не ворогом.

Вони мовчки сиділи, слухаючи спів птахів і відчуваючи, як навіть у тиші можуть народжуватися надії.

Емілі відклала чашку, дивлячись у порожнечу саду. У голові почали повільно виникати спогади — яскраві, як спалахи світла в темряві.

Вона згадала той вечір, коли вперше побачила Мортімера: його суворий погляд, що раптом пом’якшав, коли він ненавмисно посміхнувся. Пам’ятала, як вперше відчула тепло від його присутності, хоч і на мить, і як це тепло розбурхало щось глибоко всередині.

Їй згадалися їхні сварки — гострі слова, які вона казала, щоб захистити себе, і його мовчазні відповіді, що ніколи не були без почуттів.

Вона думала про те, як часто вони були близькі, але водночас і дуже далекі, як два кораблі, що проходять повз один одного у тумані.

З кожним спогадом її серце стискалося, але разом із тим зростала надія — що, можливо, цей туман колись розвіється.

Вона повернулася до пані Уолет і тихо сказала:
— Мені здається, я починаю розуміти його краще. І, можливо, він теж мене.

Пані Уолет лагідно посміхнулася:
— Це вже великий крок, пані Емілі.