Глава 39

Колеса м’яко перекочуються по бруківці, залишаючи за собою тихе гупання. У вікно видно нічне місто — золоті вогники ліхтарів, відблиски у калюжах після денного дощу, повз пропливають силуети перехожих, що поспішають додому.

Мортімер сидить, злегка відкинувшись на спинку сидіння. Чорний фрак з сатиновими лацканами, біла сорочка, ідеально зав’язаний шовковий галстук — він виглядає так, ніби щойно вийшов із картини. Лоуренс — навпроти, у темно-синьому костюмі з тонким сріблястим жилетом, із тією невимушеною грацією, яка дратує Мортімера, бо в Лоуренса все завжди виглядає легко.

– Сьогодні, – починає Лоуренс, дивлячись у вікно, – у лорда Вейрса будуть майже всі, хто щось значить у місті. Дипломати, військові, кілька журналістів… І, кажуть, одна чарівна графиня, про яку пліткує пів столиці.

– Я приїхав не заради графині, – сухо відповідає Мортімер. – Мені потрібен доступ до документів, що у Вейрса. Це чисто ділова справа.

– Авжеж, – розтягує слово Лоуренс і робить вигляд, що вірить. – Але ж ти не заперечуватимеш, якщо я розважусь?

– Можеш хоч із графинею утекти в Париж, – буркоче Мортімер, – аби мені це не заважало.

Лоуренс нахиляється вперед, уважно дивиться на друга:
– Знаєш, ти був би менш напружений, якби іноді дозволяв собі не тільки працювати і сердитись.

– Я не сердитий. – Мортімер робить ковток з келиха, що стоїть у тримачі біля сидіння. – Я просто…

– …знову думаєш про Емілі, – закінчує за нього Лоуренс.

Мортімер не відповідає, але в кутиках губ з’являється тінь посмішки, яка швидко зникає.

Карета зупиняється перед високими сходами, вкритими червоною доріжкою. З великих вікон ллється тепле світло, чути музику — оркестр виконує вальс. Біля входу — прислуга у темно-зелених лівреях, приймає гостей.

Мортімер і Лоуренс виходять, обмінюючись коротким поглядом — мовчазною домовленістю про те, що кожен має свої цілі на цей вечір.

Усередині простора зала виблискує золотими люстрами. На мармуровій підлозі повільно кружляють пари, у повітрі змішалися аромати дорогих парфумів, вина і воску від свічок.

– Ну що, – шепоче Лоуренс, – побачимо, хто сьогодні зможе вибити тебе з цього крижано-спокійного стану.

Мортімер тільки зиркає на нього, а потім впевнено прямує до господаря вечора, залишивши Лоуренса в оточенні дам, які вже помітили нового гостя.

Мортімер упевнено прямує крізь натовп гостей, вітаючись із тими, кого знає, ледь помітними кивками. У його ході — та сама впевненість, що змушує людей розступатися. Лоуренс відстає, але лише для того, щоб підхопити на ходу келих шампанського і відповісти на кілька кокетливих усмішок.

Лорд Вейрс — високий, кремезний чоловік із розкішними сивими вусами — зустрічає Мортімера теплим рукостисканням:

– Мортімер, старий друже! Я вже думав, ти відмовишся.
– Такі пропозиції я не відхиляю, – відповідає він сухо, але з легким натяком на усмішку.

Вони відходять у бік до невеликого столика з коньяком. Гості навколо говорять про політику, останні новини з фронту, плітки про високі родини.

– Чув, тебе цікавлять певні папери? – переходить до справи Вейрс. – Але такі речі не дістаються просто так.

– Я вмію бути вдячним, – каже Мортімер, дивлячись йому прямо в очі. – Обом сторонам має бути вигідно.

Поки вони ведуть свою гру, Лоуренс, що стоїть трохи далі, помічає рух у дальньому куті зали. 

Велика зала наповнена золотистим світлом люстр, шелестом шовкових суконь і тихими перемовинами. Мортімер, стоячи з Лоуренсом біля столика з вином, краєм ока помічає, як у дверях з’являється висока жінка у темно-смарагдовій сукні.

— Лоуренсе, — голос Мортімера злегка твердне, — подивися, хто до нас завітав.
Лоуренс переводить погляд і ледь помітно кривить губи:
— О, цікаво… Вона ж дружина Сеймура.

Вона йде прямо до них. Її рухи — плавні, обережні, але очі блищать так, ніби кожен крок — це хід у небезпечній грі.

— Маркіз де Вальмон, — вимовляє вона майже мелодійно, — не думала, що побачу вас тут.
— На жаль, світ занадто малий, щоб уникати подібних зустрічей, — спокійно відповідає він, хоча пальці стискають келих сильніше, ніж варто.

Вона кидає короткий погляд на Лоуренса, оцінюючи його, і повертається до Мортімера:
— Мій чоловік був би радий поспілкуватися, але, знаєте… він зайнятий справжніми справами.

Лоуренс легенько торкається ліктя Мортімера, мовляв: спокійно.
Але Мортімер нахиляється ближче, його голос звучить тихо, майже ніжно — та в кожному слові відчувається холод:
— Передайте своєму чоловіку, що я й без його участі чудово справляюся. А от він… нехай подумає, скільки ще зможе втриматися на своєму місці.

Вона лише посміхається, відступає на крок, і, не кажучи більше ні слова, зникає в натовпі.

Лоуренс піднімає брови:
— Ви двоє колись навчитеся спілкуватися без отрути у словах?
Мортімер ковтає вино і дивиться їй услід:
— Ні. І це, мабуть, найчесніше, що між нами є.

Мадам повільно підняла келих, уважно розглядаючи ігристі бульбашки.
— Ви не боїтеся, маркізе, — голос Мортімера звучав тихо, але з прихованим лезом, — що одного дня ваша… дуже гарна таємниця буде врешті-решт розкрита?

Вона ледь помітно здригнулася, але усмішка не зникла.
— Звідки ви… знаєте?

Мортімер нахилився трохи ближче, наче говорив комплімент, а не загрозу.
— Пф-ф… я знаю багато, — його погляд ковзнув по її обличчю, затримавшись на мить, — і не все з того вам сподобається.

Маркіза примружилася, граючи холоднокровність.
— Мій чоловік вами цікавиться.

— Як то кажуть, — Мортімер відставив келих і майже непомітно всміхнувся, — тримай друзів близько, а ворогів… ще ближче.

Вона відвернулася, але він помітив, як її пальці міцніше стиснули ніжку келиха.