Глава 38

Мортімер спустився з коня біля будинку Лоуренса. Втома і важкість останніх днів відчувалися в кожному його русі. Він розім’яв плечі, потім увійшов до затишної вітальні, де вже чекав Лоуренс.

— Мортімере, — Лоуренс підвів погляд від книг і усміхнувся, — давно тебе не бачив. Що привело тебе сюди?

Мортімер злегка похитав головою, шукаючи слова.

— Я… мені потрібна пауза, Лоуренсе. Від усього, що було останнім часом. — Його голос був важким, сповненим втоми і розпачу.

Лоуренс уважно слухав, потім кивнув.

— Розумію. Часом треба відступити, щоб побачити картину цілком. Чого саме ти хочеш?

Мортімер відвернувся, дивлячись у вікно.

— Спокою. І розуміння, куди йти далі.

Лоуренс зробив крок уперед і поклав руку йому на плече.

— Ти не один, друже. Тут ти знайдеш і те, й інше.

Лоуренс сів навпроти, напружено дивлячись на Мортімера.
— Ну давай, Морті, розповідай. Що сталося?

Мортімер довго мовчав, стискаючи руки в кулаки, поки нарешті не почав:
— Це все… Емілі. Ми… ми не розуміємо одне одного. Постійні сварки, відчай… Я відчуваю, ніби втрачаю контроль над собою й ситуацією. Буквально нещодавно вона взагалі втекти намагалась…

Він глянув у підлогу, слова давалися важко.
— Я хотів би просто втекти від усього, забути про все це, але розумію, що втеча — не вихід.

Лоуренс кивнув, мовчки підтримуючи.
— І що ти збираєшся робити?

Мортімер підняв погляд, в очах — змішана біль і рішучість:
— Потрібен час. Час, щоб зрозуміти себе і, можливо, зрозуміти її.

Лоуренс усміхнувся з легкою іронією:
— Це добре починати з самого себе. А далі — дивитися, що підкаже серце.

Мортімер тяжко зітхнув, голос зірвався, майже непомітно для нього самого:
— Вона сьогодні довела мене до того, що я підняв голос.

Лоуренс уважно подивився на друга, помітивши, що за суворою зовнішністю ховається справжній біль.
— Це рідко трапляється з тобою. Що ж так розлютило?

— Вона… — Мортімер зупинився, шукаючи слова, — вона не хоче бачити, що я хочу для неї тільки краще, тому вона тут біля мене. Тому вана тут у місті, а не в селі. Але віддачі нуль…

— Ти не один у цьому, — спокійно відповів Лоуренс. — Іноді треба дати волю емоціям, щоб зрозуміти себе краще.

— Я б їй душу віддав просто так...

Він гірко посміхнувся, піднімаючи очі на Лоуренса:
— А вона... їй це не потрібно.

Лоуренс мовчки слухав, відчуваючи, як слова друга розривають його зсередини.

— Каже, — Мортімер перевів подих, — що я ж знаєте, вона тут не по своїй волі.

— Це важко, — тихо відповів Лоуренс. — Любити того, хто не може бути вільним поруч із тобою.

— І саме це — найстрашніше, — прошепотів Мортімер, ніби сам до себе

Мортімер мовчить кілька секунд, повільно вдихає.
– А що я можу зробити? Вона… – він замовкає, ніби не хоче договірювати. – Вона мене ненавидить.

– Не прикидайся, – різко каже Лоуренс. – Я бачу, як ти на неї дивишся. Це не ненависть з твого боку. Ти просто боїшся…

Мортімер злегка усміхається, але усмішка виходить гіркою:
– Мене не лякають ні люди, ні битви. Але вона… Вона зводить мене з розуму.

– Тоді вирішуй, – спокійно каже Лоуренс. – Бо якщо не зробиш нічого, втратиш її остаточно.

В кімнаті знову западає тиша. Тільки потріскування дров у каміні і напружений погляд Мортімера, який раптом стає ще твердішим.

– Ти не розумієш, Лоуренсе, – нарешті говорить він, дивлячись у темряву за вікном. – Вона доводить мене до сказу. Може одним словом звести нанівець усі мої зусилля… а потім піти, навіть не озирнувшись.

Лоуренс піднімає брови:
– Це називається «жива людина», Морті. Не всі погоджуються жити за твоїми правилами.

Мортімер різко обертається:
– Я ж їй… я б їй усе віддав! Все, чорт забирай! А вона… каже, що я їй не потрібен.

Лоуренс злегка посміхається:
– Звучить так, ніби ти вже наполовину закоханий.

Мортімер сердито зводить брови:
– Наполовину? Якщо б це було «наполовину» — я б спав спокійно. А так… – він зупиняється, ніби сам лякається, що сказав забагато.

Лоуренс тихо сміється і наливає собі вина:
– То що ж ти будеш робити? Сидіти тут, дивитися у вікно і жалітись мені? Чи нарешті візьмеш і щось зробиш?

Мортімер дивиться на нього довго, потім відпиває ковток зі свого келиха.
– Спочатку я знайду спосіб, щоб вона перестала мене ненавидіти… а потім, можливо, вона сама зрозуміє, що я їй потрібен.

Лоуренс обертає келих у руках, ніби зважує кожне слово:

– Знаєш, Морті, твої «стратегії» — це добре на полі бою. Але з жінками… інша тактика.

Мортімер скептично піднімає брову:
– І яка ж у тебе «тактика»?

– Не гнатися, – каже Лоуренс, – але й не стояти осторонь. Дати їй відчути, що вона вибирає тебе, а не що ти її тримаєш. І, на Бога, перестань розмовляти з нею так, ніби вона твій підлеглий.

Мортімер з іронією:
– Це ти мені радив не гнатися, коли ми з тобою змагалися за ту брюнетку в Марселі?

– Так, але ти тоді програв, – усміхається Лоуренс. – Бо спробував командувати нею так само, як зараз намагаєшся командувати Емілі.

Мортімер хмуриться, але на обличчі з’являється ледь помітна тінь усмішки:
– Добре. Я спробую… по-іншому.

Лоуренс піднімає келих:
– От і правильно. І пам’ятай: ти можеш виграти будь-яку битву, але з жінкою головне — щоб вона думала, що виграла сама.