Глава 37

Ніч була тиха, навіть занадто.
Емілі стояла біля вікна, притримуючи на плечах накинутий плащ. У кімнаті темно, лише смужка місячного світла падала на підлогу.

Вона вже вирішила: піти. І чим швидше, тим краще.
Її сумка була зібрана — мінімум речей, лише найнеобхідніше.

Вона знала, що в цей час більшість слуг сплять, а Мортімер… після їхньої сварки він навряд чи прийде. Можливо, навіть радий буде, коли вона зникне.

Відчинивши двері якомога тихіше, Емілі ковзнула в темний коридор. Її серце билося так голосно, що здавалося, воно ось-ось видасть її.

Кроки були обережними, майже беззвучними. Вона йшла повз довгі ряди портретів, намагаючись не дивитися на суворі обличчя предків Мортімера.

Коли нарешті попереду з’явилися важкі дубові двері головного виходу, вона відчула, як напруга відпускає. Ще кілька секунд — і все.

Вона взялася за клямку.
— Пізно для прогулянки, — пролунав за спиною знайомий голос. Це був один прислужників Мортімера

— Відійдіть, — сказала вона тихо, але впевнено.

— Ви думаєте, можете просто вийти звідси?

— Я не ваша власність і не його, — повторила вона.

— Ви не можете мене зупинити.

— Спробуйте перевірити, — тихо кинув він, і в його голосі вже не було жарту.

Слуга повів Емілі в кімнату Мортімера. Двері тихо відчинилися, і він підняв голову від письма.

— Що це за несподіваний гість? — холодно промовив Мортімер.

— Пані Емілі намагалася покинути маєток без вашого відома, — сказав слуга, пильно дивлячись на неї. — Я спіймав її в коридорі. Ваша думка?

Мортімер підвів брову, але в його очах блиснула неочікувана іскра.

— Вона тікає? ,— тихо промовив він, ніби для себе. Потім голос став більш жорстким:
— Слідкуй, щоб більше таких спроб не було. А їй... даси час подумати, чи варто так ризикувати. Емілі мовчки стояла, відчуваючи його холодний погляд і водночас невловиму напругу між ними.

Мортімер холодно глянув на Емілі, голос його став гострим, наче лезо:
— Ви хочете довести мене?
— Хочете, щоб я заборонив вам їсти і сидіти в кімнаті, поки не передумаю дати вам свободу? — він підкреслив кожне слово, ніби кидаючи виклик.
— Чи це вам подобається? — додав він із злістю, спостерігаючи, як у її очах спалахує вогонь.

Емілі не відступила, голос її був твердий:
— Я не боюся вас, Мортімере. І свобода — не ваша власність, щоб її забирати у мене.

Мортімер з наростаючою люттю:
— Ви — виклик, якого я ніколи не бажав приймати!
— Але я не відступлю. Не від вас і не від жодної вашої істерики!

Емілі рішуче, крокуючи до нього:
— Тоді готуйтеся, бо я боротимусь за кожен подих свободи, навіть якщо вам це не до вподоби!

Мортімер пригнічено, з холодом:
— Ви не знаєте, що таке боротьба... Ви просто не розумієте, що значить втрачати контроль.

Мортімер різко підняв руку, зупинивши Емілі посеред слова.

— Я подумаю, що з вами робити, — холодно промовив він. — А зараз — геть у покої!

Емілі відчула, як холод пробіг їй по шкірі, але не відступила. Вона лише кинула йому пильний погляд і повільно відступила в тінь кімнати.

Двері за нею важко зачинились, залишивши в повітрі запах гніву і незакінченої боротьби.

Мортімер підняв голову від столу і суворо промовив:
— Пані Уолет, ви мені потрібні.

З кімнати з’явилася місіс Уолет, стримана і уважна.
— Так, сер? Що сталось?

— Емілі... вона намагається втекти. Я не знаю, як з нею впоратися

Мортімер стиснув кулаки, дивлячись у вікно на темний двір:
— Дивіться за нею.
— Бо це ще не закінчиться.

Пані Уолет кивнула, її обличчя стало серйозним:
— Я розумію, сер. Не дозволю, щоб вона знову втекла.

Мортімер важко видихнув, звертаючись до пані Уолет:
— Я поїду до Лоуренса. Мені потрібна пауза... від усього цього.

Пані Уолет уважно подивилась на нього:
— Розумію, сер. Іноді відступ — це єдиний спосіб зрозуміти, куди йти далі.

— Сподіваюся, що ця пауза допоможе мені зібрати думки, — сказав Мортімер, стискаючи кулаки. — Бо зараз все валиться з рук.

— Я буду слідкувати за справами тут, — пообіцяла пані Уолет. — Не хвилюйтесь.

Мортімер повільно пройшов кімнатою, відчуваючи тягар останніх подій. Відчай і роздратування змішувалися в ньому, як темний вихор, що загрожував зруйнувати все навколо. Зрештою він зупинився біля вікна, дивлячись на сіре небо, що обіцяло дощ.

— Пані Уолет, — суворо почав він, не обертаючись, — я поїду до Лоуренса. Мені потрібна пауза... від усього цього.

Пані Уолет тихо увійшла, її обличчя було спокійним, але в очах читалася глибока турбота.

— Розумію, сер, — м’яко сказала вона. — Іноді відступ — єдиний спосіб зрозуміти, куди йти далі.

Мортімер стиснув кулаки, відчуваючи, як напруга не спадає.

— Сподіваюся, ця пауза допоможе зібрати думки, — додав він, ніби намагаючись переконати сам себе. — Бо зараз усе валиться з рук. Емілі… вона… я не знаю, що робити.

Пані Уолет кивнула, підходячи ближче.

— Ваша боротьба не менша за її. Обидва ви загублені в цій заплутаній грі почуттів і гордості. Але я слідкуватиму за справами тут. Не хвилюйтеся.

Мортімер вперше за довгий час відчув тінь полегшення.
— Дякую, — тихо промовив він. — Можливо, після цього я зможу побачити все ясніше… і зрозуміти, що важливіше.

Пані Уолет мовчки кивнула і вийшла з кімнати, залишивши Мортімера одного з його думками, що плуталися, мов темний туман.

Мортімер зібрався — одягнений у темний плащ і з суворим виразом обличчя він стояв у передпокої. В очах читалась рішучість, але й тяжкість прийнятого рішення.

Він дивився на двері, очі уважно стежили за кожним звуком. Чекав, поки проведуть Крістофера — його вірного слугу і супутника, який мав допомогти в дорозі.

Секунди тяглися повільно, мов годинник відраховував не час, а вагу майбутніх кроків.