Глава 36

Емілі спочатку здавалось що все зміниться на краще і їх стосунки з Мортімером потеплішають, але було те що повернуло все на свої круги. Емілі прийшов лист з дому. В її батьків все було добре на щастя, але просто Емілі почала розуміти, що вона не може всетаки без рідної домівки. Вона почала злитись і ображатись на Мортімера знову. Її поведінка стала відповідною до її стану душі.

Емілі спустилась у вітальню пізніше, ніж зазвичай. На столі вже чекали чашки з чаєм, а Мортімер сидів у кріслі, розвалившись з тією самою байдужою грацією, яку вона знала.

— Як приємно, що ви сьогодні вирішили приєднатися, — сказав він, навіть не підвівшись. — Я вже почав думати, що ви знайшли спосіб стати невидимою.

Вона сіла навпроти, уникаючи його погляду.
— Я була зайнята, — тихо відповіла вона.

— Звісно. Напевно, це вимагає чимало зусиль — весь день уникати господаря дому, в якому живеш, — кинув він із ледве прихованою усмішкою.

Емілі стиснула пальці на підлокітнику.
— Я вас не уникаю.
— Правда? — Мортімер підняв брову. — Тоді, мабуть, у нас просто трапляється дивне непорозуміння: я заходжу до вітальні — ви виходите. Я йду в сад — ви раптом згадуєте, що вам терміново треба до бібліотеки.

— Не думаю, що це важливо, — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій.

— Для вас, можливо, й ні, — його голос став тихішим, але кожне слово різало повітря, — але я не звик, щоб у моєму домі поводились так, наче я небезпечний звір.

Вона мовчала.
— Чи, можливо, я справді настільки вам неприємний, що ви навіть не можете дивитися мені в очі? — додав він, нахилившись уперед.

Емілі нарешті зустріла його погляд. Її очі були спокійними, але в них ховалась напруга.
— Ви самі вирішуєте, яким вас бачити, маркізе.

На мить між ними повисла тиша. Мортімер відкинувся на спинку крісла і глухо засміявся.
— Обережно, Емілі. Ви ж знаєте, що я можу довести будь-який жарт до крайньої межі. І не лише жарт.

Він відпив ковток чаю, не зводячи з неї погляду.
Емілі повільно підвелась.
— Тоді, мабуть, мені варто піти, поки ви не вирішили перевірити це на практиці.

Між ними повисла напружена тиша. Він дивився на неї так, ніби намагався втримати себе від наступного кроку. Але вона розвернулася й вийшла з кімнати, не сказавши більше жодного слова.

Мортімер залишився біля каміна, зціпивши зуби. Вогонь потріскував, а в голові крутилося тільки одне: Вона доводить мене до межі…

Тієї ж ночі Емілі довго сиділа в своїй кімнаті, збираючи речі. Вона чекала моменту, коли в коридорах стихнуть кроки, і сподівалась, що ніхто не побачить, як вона намагається зникнути...