Глава 34

Глава

Після короткої прогулянки Емілі , вона зникає в будинку. Хрещена й Мортімер залишаються на алеї, де пахне лавандою й пізньою осінню.

Хрещена дивиться на нього, голос м’який:
— Вона тобі подобається. Це видно навіть крізь твою кам’яну броню. Мортімер зітхає, але не сперечається:
— Це не має значення.
— Має. Інакше вона б тут не була. Ти не тримаєш біля себе тих, хто тебе зачіпає. Хіба що…
— …хіба що вже мабуть пізно.
Хрещена мовчить хвильку, потім лагідно кладе руку йому на спину:
— Це не пізно, Морті. Просто ти все ще думаєш, що бути щасливим — це слабкість. А вона…вона з тих, хто може витерпіти твою тишу. Але не вічно.
     Мортімер не відповідає. Але його плечі трохи опускаються — ніби нарешті дозволяє собі видихнути.
— Любий, ти вже сказав матері про міс Абрамс?
Пауза. Мортімер ніби не чує. Але потім — тихо:
— Ні, тітонько.
— Боже мій…ну ти й самогубець.
— Дякую за діагноз.
— Вона тебе живцем з’їсть. І серветку попросить опісля. Скажи хоч як  натякнув ? Обмовився ?  
— Я... ще не знайшов слушної нагоди.
— Тобто чекаєш, поки твоя мати сама її знайде у твоєму ліжку? І навіть тоді скажеш: «Ой, це випадковість, мамо, це гувернантка — вона просто заблукала дорогою до бібліотеки»?

Мортімер у розпачі проводить рукою по обличчю. Вона посміхається з хитринкою.
— Слухай мене, хлопче. Якщо ти хочеш, щоб вона не втекла, як решта, то бодай одного разу в житті випередь катастрофу. Інакше її зробить твоя мама. І в кращому випадку Емілі поїде або втече. У гіршому — вона залишиться  пожити в тебе вдома.
— Я її боюся.
— Як і всі ми. Але ти, на відміну від усіх, уже дорослий хлопчик. Ну, майже.

Хрещена злегка примружує очі й, не відводячи погляду від дівчини, звертається до нього.
— То коли заміжжя?
— Коли вона цього забажає.
— А хіба є такі жінки, які б не бажали?
— Є. Вони зазвичай носять прізвище Абрамс.
— О, боже. Ну якщо ти і її переконаєш — я особисто замовлю тобі корону. І молитовник. Бо це буде диво рівня святого.
— Ти  чекаєш, що вона сама кине тобі на шию квітковий вінок і скаже «так»?
— У неї немає таких почуттів, як у мене. От і все.
— Не переживай, любий мій…Тебе неможливо не любити. Всі тебе обожнюють — ти ж це знаєш.
— Усі — крім неї.
— І це зміниться. Повір мені.
Я знаю жінок… і знаю тебе. Ти з дитинства був особливий. Той погляд… Тиша навколо тебе завжди була красномовніша за слова.
— Дехто називає це холодом.
— Це тому, що в них серця, як печі: або палять, або попіл.
А ти — вогонь під льодом. Глибокий, стриманий… небезпечний.
— Прекрасна характеристика для шлюбу.
— Саме така і зачепить справжню жінку. Повір старій тітоньці.
От тільки… твоя мати цього ніколи не бачила. Вона все життя боялась, що ти станеш «надто м’яким». А насправді — просто боялась, що хтось тебе любити буде більше, ніж вона.
— Вона й досі боїться.
— А ти не повинен жити її страхами. Он вона. Справжня. Жива.Поруч з тобою. Якщо ти її відпустиш — це буде те, що ти собі ніколи не простиш.
— Знаєш…я такий  радий, що ти приїхала.
— А я рада, що ще не пізно.
Ти сильніший, ніж думаєш. Але навіть найсильнішим потрібна любов… не на умовах, не під контролем — справжня.
Ти її вже знайшов. Тепер лишилося — не втратити.
— Вона не така, як…
— Саме тому вона тобі й потрібна.
— Я тебе люблю.
— І я тебе, моя дитино. Знай ти моє серце і душа. І так буде завжди.