Глава 33

Теплий полудень, сад повільно вкривається золотим сонцем. Емілі сидить на траві та сміється. Її сміх — легкий, щирий, дитинно-безтурботний. Вона в цей момент наче маленька дівчинка, якій добре тут і зараз.

Недалеко, на алеї, з’являється хрещена Мортімера — елегантна, жвава жінка із гострим поглядом і теплим голосом. Її хода — впевнена, рухи — граційні. Очі зеленуваті, а волосся руде наче вогонь. Поруч із нею йде сам Мортімер — спокійний, трохи стриманий, але усмішка м’якша, ніж зазвичай.

Хрещена оглядаючись навколо, із зацікавленістю звертається до Мортімера:
— Ну і де вона? Покажи мені її вже, не тримай інтригу, я не витримаю.
— Я помітив  твоє нетерпіння, коли повідомив, що до нас поки приїхав на знайомство Лоуренс і я сказав, щоб ти почекала декілька днів, але ти мені написала, що приїдеш негайно і чекати не будеш.
— В такій ситуації звісно, що я б не чекала ні секунди, мій дорогий Мортімер мовчки зупиняється і кидає погляд у бік саду. Його очі одразу знаходять Емілі .

Хрещена помічає його погляд і стежить за ним, потім усміхається і запитує:
— Вона?
Мортімер мовчить, легенько зітхає. Не відвертає погляду. Хрещена тихо, з ніжною насмішкою:
— Ти дивишся так, ніби знову живеш. Мортімер нарешті озивається — голос його тихий, майже не чутний, але в ньому щось зламане й щось нове.
— Можливо, так і є. Хрещена кладе йому руку на плече, промовляючи:
— Тоді не згуби цей шанс. Життя не надто щедре на такі речі, Морті. Вони ще кілька секунд стоять мовчки. Емілі тим часом підводиться, обтрушує сукню й не помічає, що за нею спостерігають. Вона повертається до будинку — і вже за кілька кроків зустрічає погляд Мортімера, який підходив до неї все ближче.  Емілі здивовано, але з усмішкою запитує:
— Щось сталося?
— Нічого. Просто… знайомство наближається.

Хрещена Морті тим часом підходить до Емілі, усміхаючись широко:
— А ось і вона. Ви й справді — свіже повітря в цьому похмурому маєтку.  Хрещена усміхаючись, протягує руку:
— Леді Абрамс, чи не так? Нарешті ми знайомі. Мортімер про вас… мовчить, як партизан. Це зазвичай добрий знак.

Емілі трохи збентежено, але з притаманною їй прямотою:
— Гадаю, це комплімент?

Хрещена сміється легко, мелодійно:
— О, безумовно. Якби він не вважав вас важливою, ви б вже давно були предметом його дратівливих ремарок.

Емілі дивиться на Мортімера — він стоїть трохи осторонь, вдаючи, що зайнятий чимось іншим.
— Він рідко буває… надто багатослівним.
— Це його захист. І водночас — пастка, люба Емілі.
Але у вас вистачає вогню, щоб розтопити навіть його лід. Мені це подобається. Емілі опускає погляд, усміхається, але в її очах блимає обережність.
— Я не маю жодної мети його змінювати.
— І правильно. Його не можна змінити. Але можна змусити згадати, ким він був до того, як усе стало таким… важким.