Глава 31

Глава

Після чаювання Лоуренс і Мортімер вирішили пройтись двоє, подалі від дому. Мортімеру було дуже цікаво, думка його найближчого друга.
— Вона справді надзвичайна, Морті, от що я тобі скажу.
Ти, друже, сидиш на золотому запасі — і робиш вигляд, що це старий чайний набір.
— Не починай, Лоуренсе.
— Я нічого такого не сказав. Просто кажу, що така жінка — не часто трапляється. І вона не лише гарна, вона... справжня.
І дивно, але вона ще не втекла звідси з криком.
— В неї все ще є шанс.
— А ти сам — чого хочеш?
Без масок, без стін. Просто скажи, Морті.
— Я... хотів би, щоби вона залишилась. І щоб не тому, що я дав їй дах над головою.
— О, це звучить майже як... почуття.Мортімер, ви вражаєте.
— Іди до біса, Лоуренс.
— Із задоволенням, друже.
— Вона до речі  мене ненавидить. Можливо, з перших днів.
— Боже є... людина, яка тебе не любить? Що ти накоїв, Морті?
— Я... просто був собою.
— Ну тоді, звісно. Невиправний злочин.
— Вона уникає мене, дратується через усе, сперечається…
— Ага. І кожного разу, коли ти поруч, у неї губи тремтять. Ти цього не помітив?
— А що це означає?
— Це означає, що вона не байдужа або ти її довів і вона тебе просто боїться. Але, друже, ти настільки закритий, що навіть двері льоху здаються гостиннішими… До реч,і Морті… а ти не боїшся пересуду?
Що вона тут, у вашому будинку, і ви не одружені. Та ще й з села, ніби це має значення.
— Я боюсь...Не стільки пересудів чи пліток. Я боюсь, що моя родина не зрозуміє її. Не прийме. Бо вона — з села, проста, інша.
І я... я ще не готовий з цим боротись.

Лоуренс уважно слухає.
— А ще боюсь, що її втратити буде важче, ніж я можу уявити.
Бо я... не знаю, чи здатен дати їй те, чого вона заслуговує.
— Ти не один із цим, Морті. Та якщо вона вже з тобою — значить, вона бачить більше, ніж ти сам.
— Можливо. Але зараз головне — тримати це все в таємниці. Поки я не впевнений, що готовий зробити наступний крок.
— Я допоможу. Як завжди, Морті.
— Лоуренсе, нікому не розповідай про неї.Я ще не всій рідні повідомив. Сам розумієш.
— Зрозуміло. Таємниця — під моєю охороною.
— Вона не готова. І я теж. Знають лише вибіркові особи.
— Добре, друже. Всі великі справи починаються з таємниць.

Лоуренс посміхаючись, з підморгуванням:
— До речі…ще дещо я собі нагадав.  Бачив твою маму, Морті.
Вона мене нагородила своїм холодним поглядом, і я ледь не задубів.
— Вона так вітає всіх, хто сюди приходить. Якщо ти вижив — значить, справжній друг. Та ще й витривалий.
— Ну, тоді я можу вважати себе надійним.
— Поки що так, Лоуренсе.
— Твоїй мамі не подобається майже ніхто.
Лише ті, хто вміє любити себе трохи більше, ніж інших — егоїсти, як вона каже. А чому так — загадка, яка могла б стати сюжетом для драми.
— Вона завжди говорила, що люди, які піклуються про себе, краще піклуються і про інших. І що егоїзм — це просто форма виживання.
— Можливо, вона права, Мортімере. Але ж хотілось би, щоб це було трохи тепліше.
— А вона взагалі в курсі, що тут в тебе гостя?
— Ні.
— О боже, ти самогубець чи як?  
— Можливо. Але це — мій вибір.
— Ти розумієш, що це не просто гра з вогнем? Вона може спалити все навколо.
— Я знаю. Але іноді щоб побудувати щось справжнє — треба ризикнути.
— І ти готовий на цей ризик? Для неї?
— Не тільки для неї. І для себе.

— Добре. Тоді я буду поруч, щоб нагадувати тобі про розум і серце. І щоб ти не забував, що навіть самогубці мають друзів.
— Дякую, Лоуренсе !
Чоловіки ще довго розмовляли один з одним. Вони сміялись, жартували і вислуховували проблеми один одного.  Вони завжди прекрасно знали, що їх дружбу не змінить нічого: ані час, ані відстань, ані життєві перепитії. Вони стійкі наче моноліт, а це дійсно варто майже всього на світі.