Глава 30

Емілі як ні в чому не бувало прогулювалась собі недалеко від ставка. Вона щойно поглянула в його бік, уже збиралась повертатись до дому — коли з-за стежки з’являються Мортімер і Лоуренс. Емілі не чула розмови до того, але щось у їхніх обличчях — дивно стримане.
— Емілі, дозволь представити. Лоуренс Форд, мій давній друг.
— Честь бути представленим. А головне — нарешті побачити вас на власні очі, міс Абрамс.  Після всього, що я почув, я вже чекав когось... менш справжнього.
— Сподіваюсь, я не розчарувала, сер?
— Навпаки. Ви… перевершили очікування. І виглядаєте так, ніби цей сад створено навколо вас.
    Мортімер трохи відвертає погляд. Його обличчя  трохи напружується.
— Маркізе, Ви ж не проти, якщо я обміняюсь з нею кількома словами?
— Ну звісно, друже.
— Ви знаєте, міс Абрамс мені  цікаво ось що. Наприклад: як це — жити під одним дахом із маркізом і не втратити глузд?
— Думаю Це як жити в бібліотеці, де книги іноді встають і починають тобі суперечити, сер Форд.
— Боже, ви ж іще й дотепна. Ну все, Морті, я закоханий.
Мортімер зиркає на нього так, ніби зараз або піде, або щось скаже... але просто мовчить.
— Ви обидва з Мортімером такі… цікаві. З вами не засумуєш.
— Таки не засумуєш. Але з ним — точно легше втратити голову, ніж ви думаєте, міс.
— Радий, що ти так добре знайомишся, Лоуренсе. Але чай уже охолоне.
— Ідеально. Бо цей сер не хоче, аби ми з, Вами, залишались сам на сам.
І всі троє разом пішли в сторону маєтка, продовжуючи, свої цікаві розмови.