Глава 29

Цього ранку, всі в маєтку знали, що має прибути важливий гість для господара. На вулиці було вже дуже сонячно і тепло, як на диво для осені.
Емілі гуляла собі на галявині біля троянд. У простій світлій сукні, злегка піднявши волосся, вона нахиляється до куща з білими квітами. У руках — книга, яку вона забула прочитати, бо просто стоїть, вдихаючи аромат і щось собі обмірковує на самоті.

З-за повороту стежки з’являються двоє чоловіків.
Мортімер і його старий друг — Лоуренс, трохи старший, з іронічною усмішкою. Він у сірому костюмі, виглядає розслаблено, навіть трохи легковажно. Їдко-доброзичливий чоловік.

Він зупиняється, коли помічає Емілі.
— Морті, це вона?
— Так. Та сама Емілі.
— Та сама гостя?
— Щось на зразок.
— Ну  і що скажеш, друже Лоуренсе?
— Я скажу, що ти в небезпеці, мій друже. Бо якщо вона ще й розумна, тобі кінець.
— Вона не дурна. Далеко не дурна, повір.
— А ти вже перевірив? На допиті чи за чаєм?
— Я її спостерігаю, Лоуренсе. У неї... складний характер. Це не просто прикраса для дому.
— Ще б пак. Якби це була просто прикраса, ти не дивився б на неї так, як зараз.
       Мортімер мовчить. Він стоїть рівно, але пальці правої руки ледь-ледь рухаються, як завжди, коли він щось відчуває й не дозволяє собі показати.
— Твоя слабкість завжди була одна й та сама, Морті: ти не визнаєш, коли щось важливе.
— Важливе не обов’язково має бути твоїм.
— Але ти ж питаєш моєї думки. Тобі ж цікаво, що я скажу. Це вже щось.
        Мортімер мовчить. У його погляді — напруга. Але в кутку вуст — ледь помітна лінія, яку хтось назвав би… ніжністю.

Морті разом із Лоуренсом продовжують йти алеєю саду.
Емілі вже не видно — вона пішла до ставка. Повітря тепле, спокійне. Обидва чоловіки мовчать кілька хвилин, кожен у своїх думках.

Раптом Лоуренс зупиняється, з хитрою усмішкою.
— І що буде далі?
— У якому сенсі?
— Ну, розглядаєш варіант... скажімо, заміжжя?
— Як не дивно — так.
(коротко)
— Насправді, я б цього хотів.

    Настає тиша. Лоуренс витріщається на нього.
— Ти!? Та ну! Я думав, у тебе алергія на подружнє життя. Слухай... ще трохи — і я подумаю, що ти закоханий.
    Мортімер зупиняється. Дивиться кудись у бік, але не на Лоуренса. Мовчить. Лоуренс чекає відповіді. Не отримує. І тоді — помічає це.
— Он воно що…
      Мортімер усе ще мовчить. І тільки потім — дуже повільно, ледь-ледь — на його вустах з’являється усмішка. Тиха. Справжня.
— Святі небеса, Морті ! Ти усміхнувся. Цього дня треба бити дзвони!
— Замовкни, Лоуренс.
— Я мовчу. Але ти — вже не той. І, мабуть, це вперше за роки не страшно. Навіть добре. І, до речі… якщо вже така справа то я скажу. Вона не просто цікава. Вона,  надзвичайно гарна.
 Тому, мій друже, це питання треба швидко вирішувати.
     Мортімер кидає на нього свій погляд, в якому — все: і попередження, і гордість, і тонка ревність.
— Я не звик поспішати. Ти ж знаєш, Лоуренсе.
— А ти спробуй. Бо з такою — хтось інший може не гаяти часу.
    Мортімер зупиняється. Погляд стає крижаним. Але він не сердиться — він просто розуміє, що це правда. І що ця думка йому дуже… не подобається.
— Ніхто не посміє. Вона моя і крапка…
— Ого… ти таки закоханий.
     Але Мортімер — нічого не відповідає. Просто йде далі. Але кроки стали повільніші. І десь на обличчі ще жевріє оте саме — ледь видиме тепло.