Моя Емілі
Глава 27
Міське сонце тільки-но ледь пробивалося крізь щільні штори. Пахло чорнилом, папером і виснаженням. Мортімер сидів за письмовим столом, спершись ліктями й тримаючись за обличчя. Краватка розхристана, пальці скуто масажують віскі.
Двері відчиняються без стуку — тільки пані Уолет так сміє.
— Боже, сер! — вигукує вона, — Ви знову не спали?!
Морті підводить голову повільно, як людина, що заново вчиться бути живою.
— А що, вже ранок?
— Та Ви, сер, наче привид у цьому домі. І що, скажіть, такого важливого у тих документах?
— Все важливе. Усе завжди важливе, — буркнув він і потер очі.
Пані Уолет підійшла ближче, хитро примружившись:
— Ви б уже, сер, діток у колисці колисали, а не в «впливового посадовця» грались!
— Боже, місіс Уолет! — Морті аж підвівся з місця, зробивши вигляд обуреного, хоча в куточку вуст уже почала тремтіти усмішка. — Із ким Ви взагалі так розмовляєте?
— З людиною, яка, якщо так і далі буде катувати себе звітами, незабаром сама стане рукописом. — вона подала йому чашку чаю. — Пийте, поки гарячий. І хоч трохи побудьте живим.
Мортімер узяв чашку, подивився на гувернантку і ледь усміхнувся:
— Ви — єдина жінка в цьому домі, яка не боїться казати мені правду.
— А інші, сер, можливо, просто ще не знають, з якого боку до вас підступитись… — підморгнула пані Уолет і вийшла з кабінету так, ніби нічого такого й не сказала.
#4948 в Любовні романи
#152 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 28.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
