Глава 26

Морті сидить у напівтемряві. Тиша вже вляглась у кожну шпаринку маєтку. Тільки одна тінь м’яко ковзнула в дверях.

— Сер Мортімер… Вам також не спиться?

Чоловік трохи здригнувся — та швидко опанував себе.
— Пані Уолет... — голос був хрипкуватий, втомлений, але без злості. — Мабуть, я вже забув, як це — спати спокійно.

Гувернантка зайшла до кімнати, тримаючи в руці канделябр.
— Я просто хотіла погасити свічки у вас. Думала, що ви заснули… Не дай Боже, щоб щось сталося. Вогонь — то небезпечна штука, сер.

— Дякую. Ви завжди турбуєтесь. — Морті криво усміхнувся. — Знаєте, іноді здається, що ви мій ангел-охоронець із запахом лаванди.

Пані Уолет ледь усміхнулась і хитнула головою.

— А ви, як завжди, з вашими поетичними жартами. То, може, я зроблю вам чаю, га? Із мелісою?

— Меліса мене не врятує. — він зітхнув. — Хіба від себе можна втекти з допомогою трав?

Пані Уолет погасила одну зі свічок і знову глянула на нього:
— Вам потрібно більше говорити з кимось, сер. Бажано — не з власними думками.

Морті провів рукою по чолу.

— Так. Можливо. Але коли ти все життя тримаєш обличчя, то забуваєш, з ким його можна зняти.

— А може вже час навчити когось бачити вас справжнього? — сказала вона м’яко.

Він нічого не відповів. Лише глянув на неї поглядом, в якому вперше за багато тижнів жевріла втомлена людяність.

— Спасибі, пані Уолет. — нарешті тихо мовив він. — І… гасіть уже ці свічки. А то ще дійсно згорю. І зітруся разом зі своїм димом.

Вона лагідно посміхнулась, виймаючи гніт:

— Ви не зітретеся, сер. У вас ще занадто яскраве серце. Просто ви самі цього не помічаєте.