Глава 25

— Чесно, пані Уолет… я не розумію, — сказала Емілі, відставивши чашку чаю. — Всі тут ніби зачаровані цим чоловіком. Його поважають, хвалять, захоплюються… А він холодний, саркастичний, завжди тримається окремо. Чому?

Пані Уолет посміхнулась м’яко, але трохи втомлено — так, ніби чула подібне не вперше.

— Розумію, чому вам здається це дивним. Він справді непростий, Емілі. Але знаєте, іноді найсуворіші зовні люди — ті, хто найбільше віддає всередині.

— Віддає? Кому?

— Усім, кому це потрібно. Він підтримав школу в селі, де ви народились. Виділив кошти, але заборонив говорити, що це його заслуга.

Емілі здивовано відкрила рота.

— А коли була повінь минулої весни, він сам керував евакуацією у двох селах. Дощ хльоскав по ньому як скажений, але він стояв босий у багнюці та виносив дітей на руках. А наступного ранку повернувся сюди і ніби нічого не сталося.

— Він… це робив, Ви, серйозно?

— Ще й як. Його не турбує, щоб хтось дякував. Йому важливо, щоб справа була зроблена правильно. Тому його й поважають.

Емілі мовчала. Щось всередині неї похитнулось.

— І на роботі… — тихо продовжила гувернантка, — йому не рівних. Він керує радою, тримає порядок серед купи самозакоханих дворян. Його бояться, але не за його грубість — а за справедливість. Він ніколи не бере те, що не його. І не пробачає зради. Але тим, кому довіряє… дає усе.

— А є хтось, кому він довіряє?

Пані Уолет глянула на Емілі з теплою посмішкою.

— Можливо, зовсім скоро така людина з’явиться.

Емілі опустила очі. Її думки блукали — від його жартів до того, як він тримав листа… до того, як подивився на неї в дощ… до його мовчазного болю в очах.

Може, вона бачила тільки льодовик. А не океан, що ховався насправді під ним.