Глава 23

Глава 33

Коридор був тихим і наповнений лагідним сонячним світлом, що просочувалось крізь великі вікна. Емілі, тримаючи книжку, щойно поверталась із бібліотеки, як раптом побачила знайому постать.

Мортімер ішов назустріч — спокійний, стриманий, з тими ж повільними кроками, в яких жила певність і холод. Але очі його на мить блиснули, щойно він її побачив.

— Доброго ранку, місіс Абрамс, — вишукано кивнув він.

— Доброго ранку, сер, — сухо відповіла вона, злегка піднімаючи підборіддя.

Мортімер зупинився за кілька кроків. У його очах з’явилась звична колючість.

— На жаль, сьогодні дощу не буде. На вулиці сонце. Ви, мабуть, засмучені? — сказав він з притиском, майже невинно. — Прогулянка болотом і біг під зливою скасовані.

— Так, я просто в розпачі, — відповіла Емілі, спокійно. — Здається, Ви слідкуєте за прогнозом лише для того, щоб пожартувати з мене.

— Я просто турбуюсь про безпеку мешканців свого дому. І чистоту килимів, — з іронічним спокоєм зауважив він.

— Ну звісно. Це жахливо небезпечно — радіти життю чого,Ви не вмієте, — кинула вона, не стримавшись.

— Особливо у моєму маєтку, — усміхнувся він, ледь нахиляючись ближче. — У нас тут сувора дисципліна. Радість — за розкладом і то не кожен день.

— Тоді, сер, я спробую не вибухати щастям без, Вашого, дозволу.

— Буду вдячний, — відповів він, відступаючи на крок, проте поглядом все ще тримаючи її.

І перш ніж піти, додав, зовсім тихо:

— Але якщо захочете бігати босоніж по калюжах — я, можливо, закрию очі… на перший раз хоча це вже буде другий випадок.

Він пішов, лишаючи за собою легкий шлейф тютюну, і щось інше… незрозуміле, химерне.

— Як добре, що між нами панує гармонія, — кивнув він.

— І взаємна повага, — додала вона.

— А ще — здорове відчуття гумору.

— Без нього тут би ніхто не вижив.

— Навіть я?

— Особливо ви.

І вже повернувшись спиною, Емілі додала досить голосно:

— Але якщо раптом знову піде дощ, сер… я повідомлю. Заздалегідь. А то ви, бува, ще пропустите виставу.

Мортімер на секунду зупинився.

— Повідомте, місіс Абрамс. І візьміть із собою рушник. Для глядача. Я — не з заліза, попри всі чутки.

В той час як Морті зайнявся своїми справами, Емілі наближалась чим дужч до їдальні.

— Пані Уолет, — почала Емілі, заходячи на кухню, — я, звісно, не скаржусь, але…

— Ой, Боже, з таким тоном, люба, ви точно скаржитесь, — усміхнулась гувернантка, помішуючи чай. — Що цього разу? Знову холодний погляд, мовчазна присутність, відчуженість?

— Ні, сьогодні він… веселий. — Емілі сіла за стіл і стиснула чашку. — Це лякає ще більше.

— Веселий? Мортімер?

— Уявіть собі. Йшла я, нічого не чіпала, нікого не провокувала — ну майже — а він зустрічає мене в коридорі і каже: «На жаль, сьогодні дощу не буде. Ви, мабуть, засмучені, що не можна побігати по багнюці».

— Ха! — Пані Уолет ледве не розлила чай. — Це… це справді він сказав?

— Ага. І так ще серйозно. Як професор філософії з іронічним ухилом.
І я ж не можу просто погодитись і піти! Я, звісно, відповіла:
«Так, сер, сьогоднішній день зіпсовано остаточно. Доведеться просто читати книжку, замість ваших улюблених калюж».

— Господи, ви ж як кішка з собакою. І то з тими, що таємно одне одного обожнюють, — гувернантка усміхнулась, прикриваючи рот серветкою.

Мортімер раптово заходить до кімнати з легкою усмішкою, звертається до місіс Уолет:

— Знаєте що? Принесіть нашій любій гості накидку — по тепліше і гарніше. Бо не гоже придворній дамі ходити в дощ у фуфайці.

Потім він кидає на Емілі трохи іронічний погляд, ніби жартуючи, але з прихованою ніжністю.

Місіс Уолет, злегка піднявши брови і хитро посміхаючись, відповідає:

— Ой, пане Мортімере, ну ви й хам! Але, мабуть, саме тому ми всі тут так терпляче слухаємо.

Вона подивилася на Емілі з легким здивуванням і підморгнула, ніби кажучи: «От і маєш, що заслужив».

Емілі, скоса глянувши на Мортімера, усміхнулася з легкою іронією і сказала:

— Хам? О, це ж звучить так... ніжно. Я вже чекала чогось гіршого від вас, пане Мортімере.

Мортімер, злегка нахилившись вперед і з хитрою посмішкою, відповідає:

— Що вам не подобається? Я ж про вас піклуюсь, мила міс Абрамс. Хоч і своїми методами, але від щирого серця.

В очах його блимає іскра, що ніби каже: «Не приймайте все так серйозно».

— О, я вам обіцяю — ви пошкодуєте за кожне слово.

Її голос звучав ніби виклик, а погляд ніби говорив: «Спробуйте лише наважитись».

Емілі різко повернулася на п’ятах і, не озираючись, вийшла з кухні, залишивши за собою легкий відголосок напруги в повітрі. Її кроки глухо відбивалися в коридорі, мов мовчазне нагадування, що з нею краще не жартувати.

Місіс Уолет, з тривогою в голосі, звертається до Мортімера:

— Морті, ну чого, Ви, так? Знову за своє…

Мортімер, не моргнувши, злегка посміхається і відказує:

— А що я? Нічого ще не зробив. Просто розігріваю атмосферу.

Місіс Уолет м’яко, з турботою промовила:

— Дарма, Ви, так з дівчинкою. Вона дуже ранима, знаєте… Треба до неї з обережністю.

Вона кинула Мортімеру суворий, але водночас співчутливий погляд.

Мортімер, трохи посміхаючись і понизивши голос, відповів:

— Може, я й переборщив... Але зовсім трохи.