Моя Емілі

Глава 22

В той день було не так тепло та й хмари повністю вкрили своїм сіруватим прошарком все небо. Здавалось вся Англія було оповита ним. Але куди ж Англія і без дощу і хмар ?...

—Місіс Абрамс,Ви, лише погляньте, скоро буде гроза, —сказала гувернантка.
—Так, бачу. Насправді люблю таку погоду понад усе, Міс Уолет.
—Справді ? Я думала дощ взагалі ніхто не любить.
—Ну що ж, тепер,Ви, знаєте, що мінімум є я.
—Буду пам’ятати, тепер про цей факт.
—Місіс Уолет, я мабудь піду в свої покої.
—Так, звісно, люба. Відпочивайте, скільки завгодно.
Емілі пішла до своїх покоїв. Але, не для того, щоб трохи перепочити. Вона збирається йти на вулицю поки ніхто не бачить, бо скоро впаде дощ, а вона обожнює споглядати його.
Емілі знайшла собі теплу накидку з капюшоном і пішла спускатись по сходах.
І тільки лишень вона привідкрила двері на вулицю, почав падати легенький дощ. Вона була щаслива. Вибігши, на вулицю вона раділа як мала дитина. Трохи бігала, сміялась, а потім пританцьовувала від невимовного щастя. В цю секунду вана відчувала саме його. Якби вона лишень знала, що в цей момент вона розділила ще з деким, не за власним своїм бажанням, а власне випадково.
Мортімер сидячи в своєму кабінеті, помітив у вікно, темну пляму внизу, що рухалась по саду. А потім він врешті зрозумів, що на вулиці під дощем бігає Емілі. Він давно вже не бачив в цьому маєтку такої свободи від будь яких обов’язків чи правил. Для нього це було чимось зовсім новим тут у його будинку. Йому було трохи ніяково, бо було враження ніби він дивиться збоку на чуже і щось дуже особисте. Емілі промокла з ніг до голови, а в душі Морті, щось переверталось знову і знову. І як зупинити це… він точно не знав.
Промокши, до нитки Емілі вже підбігала до дверей маєтку, щоб зайти назад. Вона сміялась, стріпуючи з себе мокру накидку.
Аж раптом зі сторони сходів вона почула скрипіння.
—Як,Вам, погода, Місіс Абрамс ? Сподіваюсь змокли,Ви, несильно, —з іронією сказав Мортімер.
—Я просто хотіла лишень трохи свободи, а не почувати себе тут неприкаяною.
—Ну звісно…Якби я посмів…Природу у,Вас, я вже точно не заберу. Майте на увазі—, продовжував іронізувати Морті.
—Дякую,Вам. Ви, неймовірно розуміюча і щедра особистість. І як, я цього раніше не розгледіла—, також з іронією відповіла Емілі і подивилась йому у вічі.
—Отож-бо і воно. Памятайте завжди наскільки я щедрий чоловік—, продовжував з колючістю Мортімер.
—Не переживайте,Сер, я запамятаю—повірте !
Емілі поклонилась дуже різко і швидко аби не стояти з мортімером ні секунди більше. Вона йшла наверх по сходах і не могла зрозуміти, що саме її найбільше дратує в цьому затятому чоловікові. В той час як Мортімер, обернувшись до Емілі, яка піднімалась по сходах думав, як швидко не програти і не спасти до її ніг аби не згубити свою честь повністю.

Вона зачинила за собою двері і сперлась спиною на дерево її нової реальності — темне поліроване дерево дверей у покої.