Глава 14

Наступного ранку я прокинувся у гарному настрої. Зробив все як завжди: зробив каву, покурив і пішов годувати коня. Погода була туманною. Незважаючи на це  я вирішив  трохи прогулятись з Сенді. Одягнувши на коня сідло,  я взяв трохи припасів на дорогу. Ми об’їхали ціле село за декілька годин. Проїхали озеро, десятки гектарів поля а пізніше ми потрапили до лісу.
Ми намотували кола один за одним, що дало мені розуміння про те що справи кепські – ми заблукали. Чорт і ще цей клятий туман. Він ускладнив нам ситуацію не на жарт. Через деякий час наші запаси закінчились і от тоді моя паніка збільшилась ще більше. Ніколи ще не бачив щоб зранку було настільки темно. Я запалив факел і продовжив пошуки шляху назад додому. За стільки годин подорожі  Сенді був дуже стомленим і пригніченим. Ніколи ще не бачив її такою. Так… потрібно щось робити з цим всім. О, можливо мох допоможе ? Ось тут  явно північ. Не переживай Сенді, все буде добре. Зараз вирішимо це питання. Ну ось тут я впевнений на 100 відсотків північ. Отже нам потрібно рухатись ось сюди наліво. Сенді ходи но сюди! Будемо рушати додому !  Я сів верхи на коня і ми рушили ліворуч.
Через півгодини важких перешкод на нашому шляху  ми опинились обабіч якихось садів. Раптом у небі я помітив дим. Боже це ж дим з димаря! Глянувши трохи вниз я побачив будиночок. Він був зовсім невеликий. Але це в моїй ситуації немало абсолютно ніякого тоді значення. Головне – там хтось є,а отже я з Сенді врятовані.
Ми почали наближатись до будиночка і аж раптом на подвір’я вийшов чоловік. він був з борідкою одягнений у найзвичайнісінькі речі. У його руках була свічка яку він щойно погасив. В мене закралось враження що він був трохи на підпитку.
— Доброго дня сер! Я дуже перепрошую, що турбую вас але мені дуже потрібна ваша допомога.
— Ти хто такий, юначе ? Чого тобі потрібно ? – запитав чолов’яга.
— Сер річ у тім що я виїхав із селища щоб трохи помандрувати але ми заблукали з конем у лісі і не могли ніяк вибратись через клятий туман . А зараз ми наштовхнулись на ваш будинок. Просто ми з конем дуже змерзли та стомились.
— І ви хочете перечекати погану погоду тут ?
— Так сер. Якщо звісно буде така, Ваша, ласка.
Старий задумався.
— Ну що ж, заходь раз така справа.
— Велике, Вам, спасибі ! Ви дуже добрі, сер.
— Оце жінка здивується як додому повернеться -, усміхнувся чоловік
— Я перепрошую сер я де вона пішла  так рано?
— Вона з донькою ходила до знайомої. Та себе погано почувала і жінка з нею вирішила посидіти, а донька ходила по ліки.
— Зрозуміло. Отже у вас дуже гарна сім’я. Так піклуватись про чужих не кожен в змозі.
— Я тримаю їх міцно у своїх руках. Повірте хлопче -, усміхнувся чолов’яга
— Моргане ! Я вдома ! —, раптом прозвучав жіночий голос у холі.
— Мередіт, люба, у нас гості !
— Боже і  хто ж в таку погоду наважився ?! —, чути з холу.
— Я його якщо чесно взагалі не знаю.
— Що ?! Що ти верзеш Моргане ?! Чужак у нас вдома ?!  Це все твої п’яні витівки ! Так ану відійди звідси я сама зайду !
— Мередіт стій !
І двері відчинились у мить. І я побачив знайому мені мадам. Я побачив що вона зразу мене впізнала. Це була та жінка з церкви яка стояла тоді  обабіч Емілі, її мати. Її Мати ! Емм, то це її чоловік а він виходить батько Емілі ? Не може бути ! Хіба так буває ?
— Добрий день добродію ! А я вас зразу впізнала. Ви як тут опинились, — запитала мадам
— Розумієте, річ у тім що я заблукав і помітив ваш будинок і прийшов до вас просити допомоги, залишитись поки пройде туман.

— Оу, так звісно, якщо Вам потрібно перебути трохи тут то ми будемо тільки раді допомогти.
— Мередіт, а хто цей юнак, ви знайомі , — запитав чоловік.
— О так, цей молодий сер може допомогти нашій Емі з навчанням . Він сам із міста із Норд-Енда, правильно ?
— Так- так мадам.
— То ви з міста кажете ? Але в мене питання а як саме ви зможете їй допомогти ви якось пов’язані із людьми вищого рангу -, запитав батько Емілі.
— Ну в принципі так, якщо так можна сказати-, усміхнувся я
— Маєте там якийсь свій бізнес ?
— Ні. Я радше ,працюю з тими людьми які могли б допомогти вашій дочці.
-Зрозуміло. Отже ви не бізнесмен. А я знаєте от трохи маю .
— Так ? І з чим ваш бізнес пов'язаний ?
— Виробляю пиво .
— Це доволі непогано !
— Так так. Зараз в принципі на цьому я не дуже заробляю, швидше робота для душі. Пам’ятаю як були і гірші часи. Навіть ось років зо два назад був страшний буревій і  зніс дах та частину механізму який допомагав виробництву мого пива. Тоді не лише я постраждав, багато хто із селян. І знаєте тоді сталось те що вразило багатьох. Високопосадовці прочитали всі наші мольби в листах і вирішили відшкодувати гроші кожному кого зачепила та лиха година. Хтось вперше за стільки років вирішив що ми хтось, що ми існуємо. Що ми важливі !
Всі ми були в шоці коли дійсно отримали відшкодування. Той хто додумався до цього він справжній герой.
— Ви так вважаєте сер ?
— О, так. Ще й як вважаю.
Я усміхнувся
— Знаєте один навіть приїздив  до нас у село той що недавно маркізом став. Хотів дізнатись як у нас справи, які умови проживання і так далі.  А ще …ще він з власної кишені пам’ятаю , роздавав по 400…

— По 400 пенсів, —  перебив його я.
— Ем…Так. Я перепрошую. То ви також потерпіли від тієї негоди  тоді ?
— Та ні сер.
— То вибачте звідки ви знаєте про те яка сума була надана селянам ?... Ви можливо ….якось пов’язані з тим чоловіком ?
— В якомусь сенсі так, — єхидно усміхнувся я
— То якщо буде ваша ласка передасте  йому що він гідний чоловік, який достойний своєї посади повністю.
І тут я раптом піднявся за столу усміхнувся і промовив:
— Знаєте пане, я не буду передавати ваших слів маркізу.
— І чому ж це  ?
— Тому що він сам все почув на власні вуха. І стоїть цей  чоловік зараз поруч біля вас.
-Що ?..
— Річ у там що це я . Я Маркіз де Вальмон. І тому я навіть знаю які папери ви підписували тоді коли отримували кошти і скільки отримали я також знаю, це все були тоді мої ідеї.
— Боже мій ! То ви сам маркіз ?! Господи от чому я зразу зрозуміла по вашій розмові що ви нездешній, — стурбовано промовила мадам
— Почекайте – почекайте… то це Ви ?! Ви той чоловік який віддав з власного кошту десятки тисяч пенсів ?
— Так – це я.
— У нас в родині немає особливого доходу лише мій бізнес, лише виробництво пива нас довго тримала хоча б трохи на плаву. Ми могли померти у страшній скруті і у голоді бо не було б за що купувати їжу, — схвильовано пояснював чоловік.
— Не переживайте. Все вже позаду. Головне що все закінчилось добре.
— Ні ви не розумієте. Ви… Ви врятували наше життя. Ми ніколи не зможемо з вами розрахуватись бо ви зробили щось неймовірне. Розумієте ?
— Та що ви ! Перестаньте !
— Це просто диво якесь що ви потрапили до нас ! Чесно кажучи навіть не знаю , не уявляю, яким би чином ми могли б з вами розрахуватись -, з радістю  і захватом сказав батько Емілі.
І от цей момент…
— Хмм… знаєте сер, вибачте як я можу до вас звертатись ?
— Абрамс Сер.
— Пане та пані Абрамс,що ж… думаю ви все ж зможете зі мною розрахуватись-, усміхнувся я.
— Сер розумієте річ у тім, що у нас зараз доволі скрутні часи і грошей на жаль зараз немає, — сказала мама Емілі.
— Ні що ви пані Абрамс. Грошей я не візьму. Вони в мене і так є.
— Я дуже перепрошую .  А що тоді ви бажаєте замість них -,запитали Абрамси
Тут раптом всі ми почули ніжний жіночий голос:
— Ей я вже вдома ! Де всі пропали !? Мам !
— Емілі ми тут люба !
Кроки стали все ближче . Раптом двері відчинились і на кухню зайшла вона…Коли я побачив її я не відчував себе як сміливий чоловік з купою регалій. Ні. Я почував себе як малолітній юнак, який не вміє справлятись зі своїми почуттями і починає червоніти у всіх на очах. Так ану зберись !
— Добрий день -, ніяково привіталась вона до мене.
— Добрий день міс.
— О це  ви ! І як ви опинились тут, — запитала Емілі
— То ви знайомі -, запитав батько Емілі
— Так тату. Цей пан попросив у мене в церкві молитовник. Так ми і познайомились.
— Чому я цього не знаю, — злісно запитав пан Абрамс
— Бо нічого такого не було
— Вона права, пане Абрамсе. Ми лише поговорили трохи і все, — сказав я
— Гаразд, хай буде так.
— Як там місіс Пейдж, віддала їй ліки ?
— Так мам, їй вже краще. Все добре.
— В таку непросту погоду і все одно піти допомогти сторонній людині, це доволі благородно -, промовив я