Глава 13

Після літургії,я  вирішив все ж таки віддати дівчині її молитовник. Люди почали йти  на вулицю і я  потрохи став виходити разом з ними.  Нарешті я зміг помітити Емілі яка виходила з церкви на подвір’я. Я пішов до неї на зустріч а потім промовив до неї:
— Міс, вибачте, що знов потурбував, Вас. Ось, Ваш, молитовник. Віддаю його, Вам. Дякую, за Вашу щедрість.
— Та,що, Ви. Немає за що, сер, відповіла Емілі.
-Я дуже перепрошую…Емілі хто цей пан? Ти його знаєш ?, — почала питати її мати.
— Вибачте, мадам. Річ у тім, що ваша прекрасна донька зробила мені честь, і позичила молитовник.
— Просто сер немісцевий і в нього немає можливості забрати свій молитовник , тому я звісно, що ж позичила йому свій, — пояснила Емілі.
— Це дуже мило з вашого боку, міс, — усміхнувся Мортімер.
— Що ж, то, Ви, не місцевий ? І де ж, Ваш дім, сер, запитала мама Емілі.
— Я живу в місті, мадам. У Норд-Енді.
— О, то Ви, з Норд-Енду ? Що ж, Ви тут забули, сер ?
— Приїхав на відпочинок.
— Що ж це у вас за робота така, що від неї потрібно аж у село втікати? —, усміхнулась мадам.
— Робота в мене доволі відповідальна, скажемо так пов’язана з людьми.
— Хмм…цікаво… Знаєте наша Емілі дуже мріє побувати в місті. Вона хоче вчитись там. Але я категорично налаштована.
— І чому ж, мадам ?
— Недостатньо фінансів. У нас в сім’ї немає стільки грошей щоб надати їй належну освіту. На жаль…
— Годі мам. Не треба. Не розповідай….
— А що такого? Можливо сер має якісь зв’язки і міг би тобі допомогти. Нічого такого сороміцького в цьому немає, юна леді.
— Якщо вам звісно буде потрібна моя допомога, то я міг би якось по впливати на ваше становище.
— Сер, ні що ,Ви. Не потрібно, —  сказала Емілі.
— Не слухайте її. Вона не знає від чого відмовляється, сер.
— Гаразд. Ви тоді, ще подумайте на рахунок того, що я вам сказав. А зараз дуже вибачаюсь перед вами, мені на жаль  потрібно вас залишити. Маю справи.
— Всього, вам найкращого, сер, — попрощалась мадам.
— Навзаєм. До побачення !
Відійшовши трохи далі від подвір’я церкви, мадам завела діалог:
— О боже мій. Ти його справді ніколи не бачила ?
 — Ні мамо, ніколи… Для чого ти йому сказала про…
— Чому ? Ти жартуєш? Справді не помічаєш нічого ? Цей чоловік видно що не з простих. Його жести, його вимова, явно не сільські, і я це зрозуміла б, навіть якби він не сказав що з міста. Дуже цікавий пан.
— Але в нього навіть капелюха немає, мамо.
— Пф, і що з цього ? Під місцевого замаскувався. Гарантую ! Емі, ти ж чула як він говорить. Явно непростий чоловік. Та й сам по собі виглядає непогано.
— Ну то й що? Мене не цікавить він. Мене цікавить моя мрія і те чого я бажаю.
— Боже, Емілі! Нічого ти не розумієш. Для нашого становища це було б лише як порятунок. Хоча він поки ще нічого нам не обіцяв… Так гаразд. Йдемо ще на ринок. Візьму в мадам Гвен свіжої риби батькові. Бо потім буде цілий день не в доброму гуморі. Ходімо !

«То Емілі, хоче в місто ? Хм…це мені лише в плюс. Їх сім’ї потрібні кошти, от що я зрозумів. І як вона буде жити от так без освіти і знань ?  Якась безвихідь. Вона явно заслуговує кращого. Така зовнішність не має пропасти дарма. Та й вона сама по собі не для сільського життя. Це їй повинні прислуговувати а не вона комусь. Я щось маю придумати щоб врятувати її від такого життя яке зараз у неї.»
 (Від лиця Емілі)

Привіт, мене звуть Емілі. Що ж, розкажу трохи про себе. Мені 17 проте буквально через два місяці буде 18. Моя мати та батько ніколи не були заможними людьми. Мати ледь зовсім недавно навчилась читати по складах, а у батька з цим і досі проблеми. З самого дитинства я мріяла навчатись і стати розумною, освіченою леді.   Хотіла завжди ближче до міста, але на жаль для цього потрібні були гроші а також найбанальніше це вміння гарно розмовляти та читати. Вдома не було ніколи книжок типу романів чи історичних. Були лише ті книги, які пов’язані з релігією та церквою. І саме це мене і врятувало. Я почала вчитись сама читати і в мене вийшло. Писати до речі я також навчилась самостійно і дуже рада цьому. Я змогла, отже я молодець. Все своє життя я мріяла про навчання в університеті, але не була впевнена, чи це стане моєю реальністю. Зовсім нещодавно я зустріла чоловіка у церкві і він наобіцяв моїй матері, що зможе допомогти. Пфф, дурниці. І мама дійсно повірила йому ? Це ж зовсім незнайома нам людина, як він зможе вплинути ? Нісенітниця якась. Що дійсно мене хвилює, це те а що ж саме він захоче за допомогу. Бо у нас взагалі нічого немає крім невеликого батькового пивного виробництва. Колись коли я була ще маленька то у батька з’явився  тоді невеликий бізнес і до сьогоднішніх днів він дуже пов'язаний із ним. Буквально не бачить без нього свого життя. Але в цьому є доволі вагомий мінус — він дуже випиває і це впливає не лише на його життя але й на наше з мамою. Так , ось така сумна ситуація. Сподіваюсь коли не-будь я буду вільна від усіх. Сподіваюсь…