Глава 11

Як тільки служба закінчилась , люди почали виходити з церкви на вулицю.
Чорт, людей так багато !  Де ж вона ?  Зовсім втратив ту дівчину з виду. Що тепер робити ?  От і як мені тепер її знайти ? Я навіть банально не знаю її імені. А що якщо я побачив її востаннє? Ні-ні, потрібно буде, щось придумати. Тільки от не розумію чому мій розум не такий холодний як зазвичай ? Що зі мною відбувається ?   Людей  тьма,  сенсу її шукати просто немає ніякого… Можливо єдине місце де я зможу побачити її знову так це  церква. І то не факт, бо може вона не зможе прийти, а я дарма згаю час. Складна ситуація. Такого ще в моєму житті не було, щоб я когось так хотів побачити з жінок знову. Ну просто прекрасно, тепер вона живе в моїй голові замість мене самого ж.  Так… і ще один момент… а що якщо вона вже заручена. Про це я якось не подумав. Та й чесно кажучи і не хочу.  Що б не сталось вона вже і так моя. Та хіба так можна вирішувати за іншу людину. Що я несу?...  Гаразд, потрібно буде  зробити  так : підгляну хоча б де вона приблизно живе, щоб можна було її знову бачити. Розумію це неправильно, була б можливість  я б підійшов і представився як нормальна світська людина.  Але це боротьба, а я звик перемагати по життю.
Боже я сам себе не впізнаю ! Жінки все життя мені на шию вішались, бігали за мною, а тепер я став схожим на них всіх, просто прекрасно. Пишаюсь собою ! Ну звісно ж я жартую. Ну і позорисько… Можливо коли я вже з нею заговорю по нормальному мені більше не прийдеться її шукати і ми знайдемо якось спільну мову. Мені взагалі таке не вперше представлятись дамі. Буду сподіватись що потім все буде добре. Жінкам я в принципі подобаюсь тому думаю проблеми не мало б виникнути.  Сподіваюсь вона нічого такого  не запідозрила  у моєму погляді .
   Отже… зараз єдине що я можу зробити це піти додому взяти Сенді та трохи проїхатись навколо осінніх пейзажів села.
Ах так, потрібно ще піти до мого знайомого сера Джеймса позичити трохи сіна для коня, бо в будинку його просто нема. В нас ніхто ним не запасався, оскільки сюди рідко хто приїжджає.  Потрібно вирішити це питання.

Через деякий час все ж я добрався додому щоб перевдягнутись і взяти з собою теліжку.  Як же добре коли можна от так просто вдягнутись  в те що комфортно, і робити те що тобі подобається, без всяких почестей і реверансів  Почуваю себе найвільнішим чоловіком на цьому світі. Отже взявши з собою тачки, що я привіз  із стайні,  пішов в сторону воріт. Вийшовши з власного подвір’я  я пішов праворуч, оскільки так ближче до будиночка сера Джеймса. Зараз майже третя дня тому я точно знаю, що він вдома , оскільки казав мені, що до третьої години він звільниться від справ.
     Дійшовши до воріт я помітив його через огородження . Він  був якраз в його саду. Сер Джеймс повернув свою голову і я помахав йому, для того аби він мене помітив. І о так, він все таки мене побачив і помахав у відповідь. Жестами він показав, що я можу заходити у двір.
    — О боже, і хто це завітав до мене з самого міста, — запитав радісно Джеймс
   — Сере, Джеймсе, радий бачити, Вас.
— Маркіз де Вальмон, яка честь. І що ви робите, тут у нас в забутому Богом селі, — усміхнувся Джеймс та пожав мою руку.
— Не повіриш, але іноді і світське життя, може набриднути.
— Та невже ? А я думав, що голуба кров не тягнеться до такого середовища, — засміявся Джеймс.
— Ти як сам ,Джеймсе ?
— Та нічого, потрохи. Робота сам знаєш, вже в печінках сидить, а дітись від неї нікуди.
— Розумію тебе. Сам от втік на декілька днів. Треба трохи перепочити. Як батько стільки років терпів це я просто диву даюсь.
— Нічого. Думаю ти справишся. Ти дуже настирний, я тебе знаю, — відповів Джеймс.
— Що ж, буду сподіватись на це… До речі я до тебе прийшов за допомогою.
— Ахах, та ти що? І за чим  ж ти прийшов Мортімере ?
— В мене в стійлі кінь стоїть, і вчора я йому віддав останні запаси сіна. А фрукти та овочі він не їсть взагалі. Тому виручай, приятелю !
— Та без проблем ! Набирай скільки тобі потрібно.
— Дякую тобі велике, Джеймсе. Ти знаєш, в боргу не залишусь.
— Та перестань Мортімере, це пусте, йди набирай собі.  Може хочеш я допоможу тобі.
— Та ні ,Джеймсе не потрібно, дякую. Сам справлюсь.
— Як забажаєте, сер, — засміявся Джеймс.
— Слухай Джеймсе, до речі. А у вас в церкві завжди так багато народу ?  Просто я недавно був то ледве зміг вийти звідти.
— Так, час від часу буває. До речі у нашого пастора післязавтра день народження тому думаю людей буде також ціла церква. Всі його дуже люблять і захочуть прийти розділити з ним цей особливий день.
— Хм, що ж… післязавтра кажеш…
— Так-так, післязавтра. На десяту. Це я пам’ятаю точно.
— Гаразд. Тоді можливо піду на літургію.
— Що сильно нагрішили маркізе ?
— Та трохи є, ну з ким не буває. Всі ми грішні.
— Так і є… так і є…
Через деякий час теліжка була наповнена сіном повністю. Після чого я попрощався з Джеймсом і щиро подякував йому за його добре серце, а сам пішов  в сторону дому .