84. Юлія. У лікарні

Коли я розплющила очі, то не одразу зрозуміла, де знаходжусь. Очі осліпило яскраве світло, і я замружилась. Спробувала поворушитися, і відразу мало не скрикнула від болю, здається в мене було зламане ребро. 

“Дитина, що з моєю дитиною?” — в паніці пронеслося в голові, коли я згадала все — ті фотки, потім падіння і сильний біль…

Я знову розплющила очі і обережно роззирнулася навколо. Безперечно, я була в лікарні, бо побачила білі стіни і якісь медичні прилади, що миготіли яскравими вогниками і гуділи.

— Що з моєю дитиною? — тепер уже вголос запитала я. Мій голос, правда, тремтів і був ледве чутним. 

— Дитина в порядку, наскільки це можливо в цій ситуації, — зітхнув лікар, який саме підійшов до мене. — Могло бути набагато гірше. Зараз є загроза викидня, але пікову кризу ви пережили. Ваша дитина сильна. 

— Будь ласка,  врятуйте її, — я відчула, що сльози навертаються мені на очі. — Я віддам усе, що в мене є, тільки б вона жила…

— Ваша родина тут, вони про все потурбувались, — сказав лікар. — Батьки, брат, чоловік, всі тут. Вони всі дуже переживали. Але тепер все має бути добре. 

— Чоловік? — прошепотіла я. — Рома тут?

— Хіба дивно, що ваш чоловік тут в такий момент? — відповів він питанням на питання. 

Я хотіла сказати, що сама прогнала його і не хотіла бачити, але моє горло ніби щось стиснуло і я тільки схлипнула. 

— Можна з ним поговорити? — запитала я тихо. 

— Так, авжеж, — він кивнув. — Зараз я його покличу. Почекайте, — і він вийшов з палати.

 А за мить сюди зайшов Рома. Він виглядав дуже схвильованим і перш ніж я встигла щось сказати, заговорив сам: 

— Юлю, помовчи, дай сказати, — сказав він швидко, підходячи ближче. Він сів біля мого ліжка і взяв мене за руку. — Ти можеш мене ненавидіти і навіть не пробачати, хоча я не вважаю себе винним. Ти можеш відштовхувати мене, але знай, я не піду. Не тоді коли ти в біді і коли тобі погано, — сказав він рішуче, зазираючи мені в очі. — Навіть якщо ти більше мене не кохаєш, навіть якщо будеш знову робити боляче. Я відчуваю, що маю бути тут. Бо я завжди тебе кохатиму. 

 — У тебе є інша дівчина? — прошепотіла я, дивлячись йому в очі. — На тих фото ви були вдвох…

— Я планував тебе забути, — Рома зітхнув. — Хотів забутись, бо мені було дуже боляче. Пішов в бар, це була просто якась незнайомка, з якою я вперше побачився там, в барі. Але зрадити тобі все одно не зміг. Незважаючи ні на що… 

 — Я була не права, — коли він сказав, що не зрадив мене. я відчула величезне полегшення. — Вибач мені, Ромо… Всі ті минулі події не мають жодного значення, бо я дуже тебе кохаю…

— Ти серйозно? — він здивовано дивився на мене. — Я думав, ти вже не кохаєш мене… 

— Ні, це не так… Я тоді просто дуже засмутилася, через ті новини про смерть моїх справжніх батьків. Але ти ж не винен в тому, особисто ти… Якщо навіть твій батько до того причетний, це не має відношення до нас із тобою. правда?

— Мій батько теж до того не причетний, він запевнив мене, що це були його люди, але зрадники, це не була його ініціатива, — він трохи стис мою долоню. — Я спочатку хотів сказати тобі, але потім подумав, що все те було тільки приводом і що ти просто мене не кохаєш. 

 — Я дуже тебе кохаю, — мої очі знову застилали сльози, але це вже були сльози щастя. — І я дуже рада, що то був не твій батько… Я хочу, щоб ми з тобою прожили разом усе життя, так. як обіцяли під час нашого весілля… Пам’ятаєш, “в горі і радості”...?

— Так, памʼятаю, — він кивнув. — Обіцяю завжди кохати тебе і завжди бути на твоєму боці, Юлю. Ти найдорожче, що в мене є, ти і наша дитина… — на цих словах Рома подався вперед і поцілував мене, прикриваючи очі.

Я відповіла на поцілунок і цієї миті відчула себе найщасливішою у світі. Вірила, що тепер уже у нас все буде добре…