80. Роман. Знайомство в барі

Коли я приїхав до готелю, то спочатку прийняв душ, а потім вирішив прогулятись вниз, в бар, і трохи випити. Але коли їхав в ліфті, помітив, що мені писав батько. Він відповів на те моє повідомлення.

"Не роби дурниць, — написав він. — То твій будинок, ти можеш жити в ньому або робити з ним все, що тобі заманеться. Що сталося, чому ти поїхав з будинку Грози? Де твоя дружина?”

"Вона мене вигнала. Бо бачте моя родина, тобто, ви, винні в смерті її батьків. І вона не може мені цього пробачити", — я написав це повідомлення, але не відправив. Це все одно нічого не змінить. 

Тому я просто закрив листування. 

Подумав, що тепер Юля точно зійдеться зі своїм братом, ну, не рідним, але все одно. Він тільки і чекав на те, щоб вона мене покинула.

На душі було дуже кепсько. 

Я закрив переписку і пішов до бару.

Тут було не дуже багато людей, але тому що я прийшов рано.

Я пив склянка за склянкою, поступово людей ставало все більше і більше. 

В якийсь момент біля мене за стійку підсіла симпатична білявка з великими блакитними очима у короткій сукні, яка відкривала напоказ її стрункі ноги. 

 — Можна тут сісти? — запитала вона, дивлячись мені в очі.  

"У Юлі теж довге світле волосся…" — подумалось мені. Але я мав відігнати ці думки. Якщо я Юлі не потрібен, то і вона не має бути потрібна мені.

Буду платити аліменти на дитину і все. 

— Так, можна, — я кивнув і підкликав бармена. — Налий дівчині коктейль. Як тебе звуть? Що ти любиш пити? — це вже було до дівчини. 

 — Я Аліса. Можна мохіто, — усміхнулась вона.  — А тебе як звуть?

— Мене звуть Рома, — я теж усміхнувся, хоч усмішка моя була і вимученою. Якось все навалилось одразу і з Юлею, і з родиною. Я почувався самотнім. 

— Гарне ім’я, — відповіла Аліса. — Але ти якийсь сумний. Нещасливе кохання?

— Можна і так сказати, — я кивнув, не бажаючи вдаватись в деталі. — Але треба жити далі, так?

 — Я тебе розумію, сама щойно розійшлася з хлопцем, — кивнула вона. — Не те, щоб я поїхала сюди шукати пригод, просто нестерпно бути вдома. де все нагадує про нього…

— А у вас що трапилось? — я подумав, що послухавши історію інших я може зможу відволіктись від думок про Юлю і її недобрата.  

 — Він мене зрадив. Переспав з моєю кращою подругою. А потім сказав, що я роблю з мухи слона і не варто зациклюватися на таких дрібницях. Ти  теж думаєш, що зрада — це дрібниця? — запитала вона. 

— Ні, — я похитав головою. — Хоча, інколи думаю, що краще б Юля мені зрадила, ніж просто відшила незрозуміло за що. За гріхи мого батька, це неправильно. 

 — Юля — це твоя дівчина? — уточнила Аліса.  — Не розумію, як можна розійтися через батьків, адже у них своє життя, а у вас своє, ви не несете відповідальності за них…

— От і я так вважаю, що я — це я, батьки —  це батьки. Тим паче, я заради неї взагалі відмовився від своєї родини. Але їй цього було недостатньо, — я зітхнув і відпив ще віскі.

 — Мабуть, вона тебе не кохала по-справжньому… Бо якщо людина кохає, їй наплювати на всі умовності, на родичів і на життєві обставини. А якщо людина не кохає, то вона шукає причини, щоб не бути разом…

В цей момент заграла повільна мелодія і я побачив, як декілька парочок вийшли танцювати.

Аліса теж поглянула на мене якимось таким вичікувальним поглядом. 

Я встав зі стільця і простягнув їй руку: 

— Потанцюємо? 

 — Авжеж, — вона усміхнулася і вклала свою долоню в мою і ми пішли до центру зали…

Продовження — завтра о 18.00! Книга буде безкоштовною, буду дуже вам вдячна за підтримку у конкурсі! 

Додавайте роман "Моя Джульєтта" у бібліотеку і ставте йому сердечко, щоб не загубити і дізнатися, що буде далі! 

Якщо ви ще не зареєстровані на Букнет, то не зможете зберегти книгу, для цього потрібно зареєструватися, це безкоштовно і швидко робиться за допомогою Фейсбук, Гугл або електронної пошти!