78. Роман. Розлука

 — Я з родини Грози. і для мене дуже важливі мої принципи, — сказала вона, дивлячись мені в очі. — Якщо доведеться пожертвувати коханням заради справедливості, я зроблю це. Але, можливо, ми знайдемо якийсь вихід…

— Просто скажи, що ти мене і не кохала, — я відсторонився від Юлі. Які нафіг принципи можуть бути важливішими за кохання? Ніякі. Я з родини пішов заради неї. Я все віддав. 

 — Ти дурень, — насупилась вона. — Але я так сильно тебе кохаю, що готова пробачити що завгодно… Та не смерть батьків… Якщо з’ясується, що винен не твій батько — я повернуся до тебе. А якщо все ж це його рук справа, ми розлучимось. Втім, з дитиною ти зможеш бачитися, я не хочу забирати в малюка батька…

— Це ти дурепа, — я відвів погляд. — Що б там не робив мій батько, я — не він. Але бачу особисто я для тебе особливої цінності не несу. Що ж. Так значить так. Може і добре, що я дізнався це зараз. Вийди з кімнати, я зберу свої речі. 

Вона поглянула на мене мокрими від сліз очима, кивнула і вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. 

Мені було дуже боляче.

Я покинув родину і все своє минуле, весь спадок, все, що мав, заради неї. Юля ж вирішила кинути мене за гріхи моїх родичів. І то, ще не факт, що її довбаний брат це все не видумав.

Я швидко зібрав свої речі. Не хотів більше залишатись тут. 

Коли вийшов з кімнати, зіштовхнувся в коридорі з Артемом. І все ж не стримався і вдарив його в обличчя. Він цього зовсім не очікував, тому навіть захиститись не встиг і впав на підлогу. З його носа текла кров.

— Задоволений? Я кохав її. 

Може, я і мав би злитись саме на Юлю більше, але все ж злився на Артема. Він вирішив піти в атаку, підібрав такі слова, щоб Юля зробила те, що зробила. 

Артем став підводитись, а потім теж кинувся на мене і вдарив, не кажучи ні слова. 

 — Припиніть! — почувся голос його матері, яка якраз вийшла на шус зі своєї спальні. — Що ви робите?

— Вже припиняємо. Я йду. Юля вигнала мене, — я зітхнув. — Більше бійок між на ми не буде. Певно, ви маєте бути задоволені. Всі ви. Всі ви хотіли, щоб я пішов. І от я нарешті йду!

Її мама дивилася на нас мовчки, а Артем вигукнув:

 — Забирайся звідси! Ти викрав її, зіпсував їй життя! Тепер вона страждає через тебе!  А ти тут ще корчиш із себе ображеного! 

— Я кохав її більше за життя! Та пофіг… більше ніколи не звʼязуйтесь зі мною. Вам же буде краще, — процідив я крізь зуби і швидко спустився сходами вниз.

Прямо біля дверей знову побачив Юлю. Було так боляче дивитись на неї. Вона зазирнула мені в очі і тихо сказала:

 — Вибач, якщо зможеш… Мені буде дуже погано без тебе… Але так буде краще для всіх нас…

— Не вибачу. Не зможу. Ти проміняла мене на привиди свого минулого. І я ніколи не пробачу тебе за це, — відповів я і пішов до дверей.

Частина мене хотіла, щоб Юля зараз все переграла. Щоб вона сказала, що просто була дуже засмучена, але що кохання до мене сильніше за інше.

Але Юля мовчала і не наздоганяла мене. 

Найважчим було не обернутись. Але я впорався. Я впорався з цим завданням. Я не обертався аж до моменту, як приїхав додому. І тільки коли зачинив за собою двері порожнього будинку, на мить видихнув.

Хоча, це теж був не мій дім. Вже не мій.

Піддавшись якомусь пориву, я пішов нагору і став збирати сумки. Цей будинок подарував мені батько. Якому я теж вже не потрібен. Що ж, значить тут теж мені не місце.

Речі я зібрав доволі швидко, брав тільки найнеобхідніше, те, що я сам собі купував. Потім замкнув будинок і поклав ключ під килимок. Поставив будинок на сигналізацію і написав повідомлення батькові.

"Я зʼїхав з твого будинку. Ключі залишив, як і все, що мені дісталось від вас з мамою. Машину я купував з зарплатні, тож вважаю, що можу її забрати", — написав я. — "Можеш віддати цей дім тому, кого ти вважаєш сином. Або Ярині, пофіг." 

Відправивши повідомлення, я сів у машину і поїхав…