77. Роман. "Нам потрібно розійтися..."

Кожен раз, коли Артем залишався з Юлею, я відчував роздратування. От і зараз коли вони були вдвох в його кімнаті, я був злий і роздратований, хоч і розумів, що вони таки мають право поговорити, особливо якщо нарешті проллється світло на події минулого. 

Я сидів як на голках і чекав на повернення Юлі. 

І ось вона прийшла.

Юля увійшла до кімнати і зупинилася, не дійшовши до мене кілька кроків. Я побачив на її щоках мокрі доріжки від сліз.  

Я встав з ліжка і пішов до неї. Хотів обійняти її, але Юля відсторонилася.

 — Нам потрібно розійтися, — сказала вона. 

— Що? — я здивовано поглянув на Юлю. Мені що, почулось? — В сенсі "розійтися"? 

 — Ми не можемо бути разом, — вона схлипнула. — Артем сказав мені ту таємницю… І вона просто жахлива!

— Що він такого сказав? Що могло змусити тебе захотіти розійтись? — я взяв її за руку. — Юлю, ти моя дружина, у нас дитина буде. Твій брат просто гад, він хоче нас розвести за будь-яку ціну!

 — Він сказав, що я не рідна донька своїх батьків, вони мене вдочерили… А моїх справжніх батьків наказав убити твій батько! І тепер я не можу бути твоєю дружиною! Вибач, Ромо, але нам краще розлучитися! 

— Я в це не вірю! Він просто аби що сказав! — я насупився. — Все для того, щоб зійтись з тобою! Я ж казав, що він псих помішаний! У нього комплекс молодшої сестри, хай і не рідної!

 — Так, він сказав, що закохався в мене вже давно, просто не зізнався в цьому… Все так заплутано, я розгубилася і таке відчуття, що втрачаю землю під ногами, — видихнула вона. — Що буде з нашою дитиною? Я хочу, щоб вона залишилась жити! 

— Ти не кохаєш мене? — я зазирнув їй в очі. — Чому ми маємо розходитись, це тупо! 

 — Ти син вбивці моїх батьків… — вона відвела погляд. 

— Може твій Артем ще помиляється! Або обманює тебе спеціально… — я зітхнув. Не хотілось навіть припускати, що таке дійсно могло бути правдою. 

 — Я маю тепер поїхати до батька, він хотів поговорити зі мною після того, як я все дізнаюся… — зітхнула Юля.  — Але, боюсь, він лише підтвердить ці факти…

— Навіть якщо мій батько замшаний… Невже цього достатньо, щоб ти мене розлюбила?... 

 — Ні, я не можу тебе розлюбити, — вона раптом обійняла мене. — Але мені так боляче і страшно…

— Я дуже сильно кохаю тебе, Юлю, — прошепотів я їй на вухо. — Я дізнаюсь всю правду. Обіцяю. Піду до батька і змушу його розповісти всі деталі. Мені вже нема що втрачати саме повʼязаного з родиною. Я не думаю, що він буде мене обманювати. 

 — Мені так хочеться, щоб це все було лише поганим сном, — сказала Юля, втираючи сльози. — Чому, ну чому це все відбувається саме з нами? Немов якась скриня Пандори, звідки висипаються все нові й нові проблеми…

— Просто ми маємо відкрити цю скриню до кінця. В якийсь момент всі секрети будуть розкриті і тоді все скінчиться. Ми будемо знати всю правду і вирішимо, що з нею робити, — я погладив її по щоці. — Не залишай мене через це. Я точно дізнаюсь все, я обіцяю тобі.  

 — Добре, — вона сумно усміхнулась мені. — Сподіваюся, ти все дізнаєшся. Але поки що нам краще пожити окремо.

— Ти все ж виганяєш мене звідси?... І залишаєшся з ним, так? — я підтис губи. — А те, що він тут житиме, поки мене не буде, тебе ніяк не хвилює? Він закоханий в тебе. І він тобі не брат.

 — Для мене він брат, — вперто сказала Юля. — І я маю розібратися в собі і подумати над усім цим. Думаю, й тобі краще бути провести якийсь час на самоті. Потім ми зустрінемось і спільно вирішимо, що нам робити…

—  Він закоханий в тебе! Він буде жити тут, а я не буду… Бляха… — мені було дуже кепсько. — Як ти не розумієш, що я відчуваю зараз? Я ж не винен в тому, що сталось з твоїми батьками… А ти просто відштовхуєш мене.