76. Юля. "Ми не брат і сестра"

Поки ми з Ромою їхали додому, мене увесь час не полишало неприємне передчуття. Я заспокоювала себе тим, що нічого особливого Артем мені не скаже. Може, переповість ту саму історію про роман нашого тата з мамою Роми, але ж це вже в минулому… Зараз вони обоє щасливі у своїх шлюбах…

Коли ми вже приїхали, я поглянула на Рому:

 — Ну що ж, піду пошукаю Артема, хай уже все розповість і покінчимо з цим, бо ця атмосфера таємниць і недомовок мене вибішує…

— Мені це все якось не подобається, — буркнув Рома, переплітаючи наші пальці. 

 — Все буде добре, — я торкнулася губами його губ. — Головне, що ми всі живі і здорові, а все інше можна виправити, або просто залишити в минулому…

Він пішов до нашої спальні, а я постукала в двері кімнати Артема. 

— Братику, це я, Юля. тато сказав,що ти нарешті маєш мені усе розповісти! 

Артем відчинив двері і наші погляди зустрілись. Здається, він був схвильованим. 

— Так, батько написав мені, що дозволяє все сказати, проходь.

Я увійшла і сіла в крісло навпроти нього. 

— Я дуже рада, що він нарешті дозволив підняти цю тему, — сказала я. — Будь-які навіть неприємні новини все одно кращі за невизначеність. 

— Юлю, — Артем торкнувся моєї долоні, зазираючи мені в очі. — Ти ж знаєш, що батьки дуже люблять тебе, правда? 

— Так, це ніколи не було для мене секретом, — я усміхнулася. — Я теж дуже люблю їх. І тебе…

— Я теж дуже люблю тебе. Ти навіть не уявляєш, наскільки. Справа в тому, що я і ти… — він трохи стис мою долоню. — Ми з тобою не брат і сестра, — сказав він на видиху. — Ми не кровні родичі, Юлю. І тому я можу сказати, що кохаю тебе. Що завжди кохав.

 — Що? —  перепитала я. — Ти жартуєш, Артеме? Як це ми не кровні брат і сестра? Я ж бачила свої дитячі фото з тобою і батьками…

— Я не хотів тобі казати… Не хотів засмучувати. Батьки… Вони мої батьки, але не твої по крові. Це не віднімає того, що вони люблять тебе не менше за мене. Я сподіваюсь, ти це розумієш. Вони завжди любили тебе. І я мав мовчати, щоб вам всім було добре, але я більше не можу. Я кохаю тебе, — він зазирнув мені в очі. 

Це не укладалось у мене в голові. В роті одразу пересохло, кров зашуміла у вухах, я ковтнула слину і якимось не своїм, захриплим голосом запитала:

— А хто тоді мої справжні батьки?

— Ти донька дружини мого кровного дядька. Її перший чоловік, твій батько, загинув в автокатастрофі, потім вона закохалась в мого дядька і вони одружились, ти тоді тільки-тільки народилась. Він з твоєю матірʼю загинули багато років тому, — він зітхнув. — Ти була зовсім маленька, коли батьки привели тебе в наш дім. Тобі було близько двох років, тому ти це не памʼятаєш. 

В моїй голові раптом, як картинки в калейдоскопі, замиготіли спогади. Вони були хаотичні, непослідовні, але тепер все ставало на свої місця. Як чиїсь руки заштовхують мене в шафу і жіночий голос каже: “Сиди тихо, не виходь, ти чуєш? Не плач і не рухайся!” І як мені було страшно, здавалося, що стіни цієї шафи почиають зсуватися все ближче, і скоро я не зможу дихати… А десь у віддаленні я чула крики і постріли, а потім ніби все потемніло, мабуть, я втратила свідомість…

І після того у мене й виникла моя фобія, страх замкненого простору. 

 — Я пам’ятаю, — сказала я не дуже впевнено. — Але не дуже добре… Я забула все, що було після того, пам’ятаю себе лише років з п’яти… Я думала, що та шафа мені наснилася, що то був просто нічний кошмар…

— Це була реакція на сильний стрес, — Артем зітхнув. — Батьки спочатку зводили тебе до психолога, але коли той сказав, що ти не памʼятаєш нічого, батьки порадились з психологом і прийняли рішення вдати, що ти їхня донька. Домовитись про відповідні документи було нескладно. Та і оточенню сказати, що тебе переховували малу перші роки, теж було просто. Батько сказав, що просто боявся за твоє життя через ворогів. 

 — А хто були ті вороги? Хто винен у смерті моїх справжніх батьків? — я насупилась. Подумала, що маю помститися за них…