70. Роман. Визволення Артема

Ну, чогось такого від її придурка-брата можна було і очікувати. Я стояв мовчки і слухав ромову Юлі і її мами, а що мені ще залишалось?

— Я сама поїду і визволю Артема, — сказала Юля нетерпляче.  — Не залишу його в біді!

— Юлю, він не в біді! Він сам винен! — не погодилась її мама. — Ніби знову став підлітком, це просто кошмар якийсь, не втручайся в це! А то будуть і про тебе писати… Воно тобі треба?

— Хай пишуть, подумаєш, — вона знизала плечима. — Я почуваюся трохи винною, бо це через мене він зірвався з котушок… Вірніше. і через хворобу тата, а тато захворів через мене… Коротше, я маю якось спокутувати свою провину і допомогти брату!

— Не хочу, щоб ти також вляпалась в якісь неприємності, — мама зітхнула. — Диво, що ніде ще не писали про вас із Ромою…Ну, ви переховувались, але зараз вже не переховуєтесь же… Ну, робіть, як знаєте, ви вже дорослі люди. Але я до Артема не поїду. Він не мав так вчиняти!

— Там написано, куди його забрали? — я нарешті втрутився в цю розмову. — Чи треба ще дізнаватись, де саме він знаходиться? 

— Так, у місцевому відділку поліції, — сказала мама. — Треба внести за нього заставу, але хай би ще посидів і подумав про свою поведінку! 

Я ледь усміхнувся, коли почув ці слова. Дійсно, брату Юлі така профілактика б не завадила.

— Ти зі мною? — Юля глянула на мене. — Чи теж, як і мама, хочеш, щоб Артем залишався там?

— Я з тобою, хоч і думаю, як твоя мама, — я взяв її за руку. — Ходімо до машини.

Ми вийшли з будинку і сіли в машину, коли вже їхали, я помітив, що Юля була напружена.

Вона все ж любила брата, це було нормально. Хоча от його ставлення до Юлі нормальним мені не здавалось. 

— Не переживай, випустять його, це ж не якесь серйозне правопорушення, зараз дамо грошей в заставу та і все, — сказав я. 

 — Ех,  мені б так хотілося, щоб із ним все було добре, — сумно сказала Юля. — Щоб Артем нарешті заспокоївся…

— А що з ним не так? Ну, набухався, — я знизав плечима. — У нього якийсь комплекс сестри, може, до психолога хай походить. 

 — Він не визнає психологів, каже, що вони тільки гроші рубають на людських проблемах, але нічим не допомагають, — зітхнула Юля. 

— Авжеж, ті, у кого проблеми, часто не визнають психологів, — я кивнув. — Ну, добре. Ми приїхали, — я припаркував машину. — Ходімо до відділку. Я сам говоритиму, просто стій поруч, добре?

 — Добре, — вона кивнула і взяла мене під руку. 

Ми пройшли до відділку. Я одразу попросив показати кабінет начальства. Мене спочатку не дуже хотіли впускати, але схоже, що один з копів мене таки впізнав і тоді мене провели до потрібного кабінету. 

— Почекай на мене тут, — я чмокнув Юлю в щоку.

Вона тихо сказала:

 — Дякую тобі, Ромо… Ти найкращий… 

— Просто я кохаю тебе, — я усміхнувся і зайшов до кабінету.

Там за столом сидів чоловік років сорока. 

— Добрий день, мій родич, Артем Гроза, трохи перепив вчора, — я підійшов до столу і поклав на нього паперовий конверт. — Я б хотів забрати його додому. 

 — Ваш родич? — трохи здивовано запитав він. 

— Так, тепер родини Скельських і Грози — родичі, бо ж я одружився на сестрі Артема, якого ви затримали, — а що, це був мій козир. Імʼя батька ще мало працювати. Все одно ми з Юлею офіційно одружені, це не секретна інформація. Просто ми її ще ніде не афішували. Хоча, після цього випадку це точно всюди буде… Ця новина перекриє новину про Артема і його вибрики.

 — Ну що ж, тоді підпишіть ці папери і можете забирати свого родича, — він підсунів до мене якісь бланки.  — Права у нього все ж на певний час заберемо... Водіння в нетверезому стані — це серйозне правопорушення…