68. Роман. "Доведеться вигрібати самостійно"

Я все ж хвилювався. Був дуже ображений на батька і з одного боку не хотів його навіть бачити, а  з іншого… Я все одно любив його і завжди хотів, щоб він мене визнав, визнав, що я талановитий керівник, що я гідний спадкоємець. Не стільки заради спадку я хотів цього визнання, скільки просто для того, щоб знати, що він мною пишається.

І те, що мій шлюб з Юлею так легко розірвав наші з ним родинні звʼязки, мене засмучувало. 

Ми з Юлею залишились в вітальні, сіли на диван і я взяв її за руку. 

Юля пригорнулася до мене, поклавши голову мені на плече. 

 — Я дуже тебе кохаю, — прошепотіла вона.  

— Я теж дуже кохаю тебе, Юлю, — я торкнувся губами кутика її губ. 

Вже скоро Ярина спустилась вниз, а за нею йшов батько. Я чомусь одразу вскочив з дивану. А так як я все ще тримав Юлю за руку, вона теж встала. 

Батько дивився на нас похмуро, з-під насуплених брів.

 — Ярина сказала, що тебе хотіли вбити? — запитав він у мене, навіть не привітавшись. 

— Так, — я кивнув. — А до того прислали отаке повідомлення, — я все ж відпустив Юлю і підійшов до батька, показуючи йому телефон.

Серце билось швидко. Ми давно не бачились. Він навіть не привітався зі мною. 

— Прочитай і скажи, що думаєш, — я зітхнув. Подумав, що батько теж має впізнати слівця брата.

Батько якусь мить дивився в телефон, а тоді вигукнув:

— Що він собі думає? Ярино, дістань мені Костю з-під землі, я маю з ним поговорити! 

— Добре, я зараз же цим займусь, — Ярина кивнула і вийшла з кімнати. Вона могла залишитись, але я думаю, вона спеціально пішла. Щоб ми з батьком і Юлею лишились тут втрьох. 

Але я не знав, що я маю йому зараз сказати. З минулого разу моя думка і наміри щодо Юлі ніяк не змінились. Певно, нам так і не було про що говорити. Я відвів погляд і трохи опустив голову. 

 — Ти ще не передумав? Продовжуєш гнути свою лінію? — батько ніби підслухав мої думки.  — Якщо ви розлучитесь, усі зітхнуть з полегшенням…

— Я кохаю свою дружину і ніколи не розлучусь з нею, — я похитав головою, все ж поглянувши йому в очі. — Вона — моя родина. Я ніколи не зраджу її. Як і вас. Ви всі для мене дорогі. А те, що я в неї закохався, я не вважаю зрадою, пробач.

— Я теж дуже кохаю Рому, — озвалась і Юля. — Я на все піду заради нього, готова відмовитись від усього, щоб тільки ми були й далі разом…

— Ну, це тільки красиві фразочки, — хмикнув батько. — Побачимо, що ви скажете через кілька років, коли не матимете такого способу життя, до якого звикли змалечку, і вам доведеться своєю працею заробляти на прожиття… Чи не зненавидите ви тоді власний вибір? 

— Чому всі так впевнені, що я не зможу забезпечити свою дружину? — я насупився. — Хіба я так погано керував бізнесом? Я вже нормальний менеджер. Може, не такий крутий, як Ярина, але все одно. Так, цей досвід я отримав завдяки тобі. І я вдячний за це. 

— Так, ти гарно працював, і мені шкода тебе відпускати у вільне плавання, — кивнув батько. — Але так буде краще, ти зрозумієш, у чому була твоя помилка, і повернешся…

— Ти мене прогнав, а не відпустив, — нагадав я, знову насупившись. — Це різні речі. А щодо помилки… Якщо ти про Юлю, я не передумаю. Одруження з нею — моє найкраще рішення з усіх. Загалом, все ясно. Ми тоді поїхали назад. Поговорили, про брата сказали. Досить, — я зітхнув. 

— Мені шкода, що ти такий впертий, — батько зітхнув. — Її рідня все одно тебе не прийме, на те є причини. Доведеться вам вигрібати з цього всього самостійно…

— Можу я попросити тебе розповісти, в чому там справа? — я зазирнув йому в очі. — Чому наші родини ворогують вже стільки років?...