67. Юлія. "Не така ти принцесв"

Мені стало так страшно за Рому, що я й досі відчувала тремтіння у всьому тілі і прискорене серцебиття. Я могла його втратити, як би я тоді жила? Тоді все моє життя загубило б сенс…Мені хотілося обійняти його і розплакатись, але поруч була Ромина сестра, і перед нею мені стало соромно проявляти слабкість. Спадкоємиця Грози не має поводитися як якась слабкодуха істеричка! 

 — Ти впевнена, що Ромі нічого не загрожуватиме у вашому будинку, поряд із вашим схибленим братом? — я поглянула на Ярину. — Ну, я не проти їхньої зустрічі з батьком, але, може це краще зробити десь на нейтральній території?

— Ну, брат авжеж ідіот, — вона серйозно кивнула. — Але ж ненастільки. Я б навпаки краще зустрічалась саме вдома. Він при батькові не зможе Ромі нашкодити, якщо хоче спадок. 

— Ну, може, ти й маєш рацію, — я зітхнула. Мені не хотілося залишати Рому навіть на хвилину, були погані передчуття.  — Тільки тоді я поїду з вами!

— Це може бути небезпечно, ти ж сама сказала, — Рома насупився. — Ну, в сенсі… Ти ж донька його ворога. Авжеж, я не дав би тебе образити, але ми йдемо на територію батька…

 — Ну, ти теж був на території моєї родини, і нічого не сталося… Я не боюся твого батька, і не думаю, що він якось мені нашкодить. Зрештою, якщо є хоч найменший шанс на примирення наших родин, ми маємо ним скористатися! — відповіла я. 

— Ну, у тебе кишка не тонка принаймні, — Ярина хмикнула. — Не така ти принцеска, як я уявляла. 

— Ярино, не підбадьорюй її, — Рома ще більше насупився. — Мало що може трапитись. Батько інколи теж буває діє на гарячу голову. Брат у нього цю рису забрав, але примножив і при цьому не взяв його розуму…

 — Я поїду з тобою, — вперто сказала я. — Зрештою я теж уже член вашої родини. Тож не має твій батько ніяк мені нашкодити. Ну, може сваритися чи погрожувати, якось переживемо…

— Добре, — Рома неохоче кивнув. — Але я не в захваті від цієї ідеї. 

 — Поїдемо прямо зараз? — я поглянула на Ярину. 

— Чому прямо зараз? — здивувався Рома раніше, ніж Ярина встигла щось сказати. 

 — А навіщо відкладати? Твій брат влаштував на тебе замах, треба розібратися у всьому по гарячих слідах! — наполягала я. 

— Може, я все ж краще поїду сам? — Рома поглянув на мене. — Ну, з Яриною… 

 — Ні, я тебе не відпущу, — я ще міцніше стиснула його руку.  — Одна голова добре, а три краще! 

— Ну добре, — здався Рома. — Хоча я все одно не впевнений, що це дуже хороша ідея. 

 — Ніколи не думала, що ти такий нерішучий, — я легенько штовхнула його в бік. — Згадай, що це твоєю ідеєю було зібрати всіх наших рідних в одному місці і оголосити їм про наше весілля…

— Я просто не хочу, щоб ти була в небезпеці, ось і все. Останні події викликають питання. Всі ці замахи. 

 — Ну, на мене невигідно чинити замах, — знизала плечима я. — Ми з братом не воюємо за спадок, я й так знаю, що майже все дістанеться йому… А мені лише якась частина, щоб забезпечити безбідне життя. То тоді ворогам був би сенс полювати на Артема, а не на мене…

— І все ж, — Рома зітхнув.

— Та припини, у батька точно з твоєю дружиною нічого не станеться. Чи ти забув, чий ти син? — Ярина трохи насупилась. — Все, ми ж домовились їхати зараз. Їдемо. Вони не встигнуть отак одразу підготувати на вас новий замах. Не будь боягузом, Ромо!

— Я не боягуз! — не погодився він.

 — Досить, не будемо сваритися, — примирливо сказала я. — Нам потрібно триматися разом. 

Ми вже під’їхали до будинку Роминого батька і вийшли з машини. Я трохи нервувала, але намагалася цього не показувати. Охоронці біля воріт, упізнавши нащадків свого боса, без запитань нас пропустили. 

А вже коли ми зайшли до будинку, Ярина сказала:

— У цей час батько зазвичай працює у себе в кабінеті. Давайте я зайду і скажу йому, що ви прийшли. і спробую вмовити його спокійно вас вислухати…