63. Устим. Маленька перемога

Я зітхнув. Ну, це було очікувано. 

— Я не знаю, що відповісти на це питання, — сказав я чесно. — Якщо хочете, можете перевірити мене на якомусь детекторі брехні, або ще чомусь. Якщо вам від цього буде спокійніше. Але по факту мій батько від мене відмовився, щойно дізнався про те, що ми з Юлею одружились. Відмовився в той самий день, коли вам стало погано. Після того ми з батьком не бачились і не розмовляли.

 — Може, ви обоє просто розіграли ту сцену і перед Юлею, і переді мною, — Тимофій дивився на мене з недовірою.  — Мені дуже шкода, що моя донька закохалася в тебе. Я не можу зробити з тобою нічого поганого, бо це розіб’є її серце,  але і довіряти тобі я не можу. По хорошому, я мав би вчинити як твій батько — відмовитися від вас обох, але я надто люблю свою доньку…

Він замовк, зосереджено дивлячись кудись перед собою. Було видно, що жоден з можливих варіантів розвитку подій його не влаштовував. 

— Я радий, що ви її так любите, вона теж дуже вас любить, — відповів я. — І вас, і свого брата, і вашу дружину, її матір. Саме тому я дуже хочу налагодити з усіма стосунки. Як би важко і в деяких моментах неприємно мені не було, коли мене не приймають, підозрюють в чомусь, я дійсно стараюсь. Бо для Юлі це важливо.

 — Якби ж ти не був сином свого батька… — пробурмотів він. — Хай би ти був ким завгодно, я б уже змирився з її вибором і прийняв ваш шлюб. Але син Скельського…

— Ну, ми не можемо обрати батьків, ви ж це прекрасно розумієте. Як і дітей. Щодо мого батька… Так як він від мене відмовився, навіть не знаю, чи можу я далі носити це прізвище. Мій брат, певно, щасливий, як і сестра. Вони обоє були позаду мене в гонитві за спадком, а тепер я просто вибув з цих перегонів. Певно, моїй родині краще без мене, — я зітхнув. — Тільки мама прийняла мій вибір, більше ніхто.

— Ти дійсно її кохаєш? — запитав він, дивлячись мені в очі. 

— Так, кохаю, — я кивнув. — Дуже. Для мене немає нікого важливішого за Джульєтту, тобто, Юлю… 

 — Я теж її часто називаю Джульєттою, — раптом усміхнувся Юлин батько.  — Отже, у нас є щось спільне з тобою…

— Так, — я теж усміхнувся. — Дякую вам, для мене було дуже важливо зараз з вами поговорити. Виходьте з лікарні швидше, всі за вами вдома дуже сумують. А, я там з Артемом разок зачепився… Ми побились, ну, так вже вийшло. Але постараюсь, щоб більше такого не повторилось. Він спеціально мене спровокував. Але більше я не поведусь на подібне.

— Він завжди був запальним, — сказав Тимофій. — Прямо як я в молодості… Може, все й на краще… Ну подивимось…

Коли я простягнув йому руку, він її потис, і я вирішив, що це вже дійсно перемога. Ми попрощались і я вийшов з палати. 

Юля відразу підбігла до мене і зазирнула в очі:

 — Ну? Що він сказав? — запитала нетерпляче. 

— Ну, спочатку був неприязний, потім сказав, що теж називає тебе Джульєттою, і навіть що в нас є щось спільне і що може все на краще… Вважаю це маленькою перемогою, — я усміхнувся.

 — Ура! Я дуже рада, що він хоч трохи заспокоївся, — її обличчя осяяла усмішка.  — Тепер ще справа за Артемом. І за твоєю ріднею…

— Ну, моя мати не проти, — нагадав я. — Брату і сестрі, думаю, врешті-решт все одно, вони не як твій Артем…— я знизав плечима. — А от батько…— я зітхнув. — З ним найважче. 

 — Я ще тоді, коли ми мали зустрітися на базі відпочинку, подумала, що його прізвище повністю відповідає його вдачі. — кивнула Юля. — Він непохитний як скеля…

— І все ж, йому доведеться прийняти мій вибір. А якщо не прийме, значить, буде без одного з синів. Бо я від тебе точно не відмовлюсь…