60. Юля. "Кохання окриляє, коли воно взаємне"

Ми повернулися до будинку моїх батьків у досить гарному настрої. Бо і з мамою Роми наче знайшли спільну мову, і почали розслідування загадкового випадку з загибеллю мого дядька. 

Якраз, коли ми переступили поріг будинку, мама запросила нас на вечерю, і хоч ми й не були голодними, та вирішили не відмовлятися. 

Артем теж вийшов зі своєї кімнати. Вигляд у нього був якийсь пом’ятий, мабуть, був учора на гульках і досі не відійшов. 

Коли ми сіли за стіл, я заговорила з братом:

— Як твої справи? Ти вчора не вечеряв разом з усіма, може, ходив на побачення?

— Був в барі, а потім в клубі, — відповів він якось насуплено. — Справи нормально. І ніякого побачення не було. Мене не цікавлять побачення аби з ким.

— Чому не цікавлять? Може, якби ти закохався, то настрій був би кращий, адже кохання окриляє, — усміхнулась я. 

— Окриляє, коли воно взаємне. Можливо, — Артем зітхнув. — Пофіг. Настрій в мене, як зазвичай останнім часом. Не знаю, чому ти дивуєшся. А тебе що, Рома твій "окриляє"? — перепитав він, ледь скривившись.

 — Авжеж, — відповіла я. — Коли Рома поруч, я почуваюся захищеною і щасливою, — я обернулася до Роми і усміхнулась йому. — До речі, ми сьогодні познайомилися з його мамою і, здається, знайшли спільну мову… Я дуже рада, що у справі примирення наших родин є прогрес! 

— Так, ти сподобалась мамі, — Рома теж усміхнувся, він, здається, навіть пожвавішав, коли побачив, що Артем не в настрої. От же ж ці хлопчачі розбірки…

 — Вона дуже приємна співрозмовниця, і обіцяла замовити за нас слівце перед татом Роми. Може, він ще змінить рішення і не позбавить Рому спадку, — сказала я. 

— Ясно, йому тільки той спадок і треба, — Артем ще більше насупився.

— Неправда, якби йому був потрібен тільки спадок, він би відмовився від мене. правда. Ромо? — я поглянула на свого чоловіка.  

— Я б ніколи від тебе не відмовився, — Рома подався вперед і торкнувся губами  моїх губ.

Артем насупився ще більше. 

 — Не злись, — сказала я йому. — Я тебе теж дуже люблю, ти для мене важливий. Просто Рому я люблю як чоловіка, а тебе як брата…

Артем чомусь відвів погляд, а мама зітхнула. 

Далі розмова не дуже клеїлась, і ми, подякувавши, пішли до своєї кімнати. 

Коли вже залишились на самоті, я обняла Рому і сказала:

 — Може, нам поїхати додому? А то я відчуваю, що тобі тут незатишно…

— Твій батько все ще хворий, мати переживає. Не хочу розлучати вас зараз. Якось потерплю, — Рома обійняв мене у відповідь. — А от коли твого батька випишуть, ми поїдемо, обовʼязково. 

 — Я з нетерпінням чекатиму того моменту, коли ми залишимось тільки удвох і зможемо ні під кого не підлаштовуватися, — прошепотіла я.  — До речі,  я ось зараз згадала той момент, коли на тебе був замах і ми ховалися в підвалі, пам’ятаєш? Мені тоді ніби прийшли якісь спогади, з мого дитинства, але це не було схоже на будинок моїх батьків… Треба запитати в мами, що це було, коли я сиділа в шафі і чула постріли…

— Думаєш, це був спогад? — запитав Рома трохи стурбовано. — Якщо так, то… Навіть не знаю… Що могло трапитись в минулому? Може, твій брат якраз все памʼятає, бо він старший… 

 — Так отож, він точно пам’ятає… Може, ті бандити, які вбили дядька і його дружину, хотіли вбити і нас з батьками? Але охорона не дала це зробити. Я точно пам’ятаю, як мені хтось гукнув, щоб я ховалася і сиділа тихо, але далі все як у тумані…

— Може, є сенс поговорити з твоїм братом, — додав Рома замислено. — Але я не хочу, щоб ви з ним лишались на самоті… Чомусь він мене напружує. Хоч я і розумію, що це ірраціонально…