59. Рома. Початок власного розслідування

Мама сприйняла Юлю добре, або мені так просто здалося, і це вже був хороший знак. А от щодо ворожнечі ми не дізнались дуже багато. Хоча, все одно була нова інформація, про дядька Юлі, який був справжнім головою родини. 

Більше ж нічого цікавого мама не розповіла. Причина ворожнечі нам була цілком зрозуміла. 

Треба було дізнатись більше про все це. 

Коли ми вже поїли і стали прощатися, мама сказала: 

— Я буду продовжувати говорити з батьком. Він пересердиться і все буде добре, — запевнила вона, обіймаючи мене, а потім і Юлю. — І коли це станеться, я сподіваюсь, ми зможемо бачитись нормально. 

— Дякую вам, — сказала Юля. — Дуже хочеться, щоб все налагодилося, і наші родини вже більше не ворогували!

— Мені теж цього хочеться, — кивнула мама. — Ці перегони за владу до хорошого ніколи не доводять. І страждають завжди рідні. Рано чи пізно я донесу до чоловіка цю думку. Рада була познайомитись, Юлю. Сподіваюсь, тепер ми часто бачитимось… 

Потім мама обійняла мене.

— Синку, бережи себе. Тато любить тебе, правда. Просто дуже запальний, ти ж його знаєш. Він пересердиться.

— Ну, я б дійсно хотів, щоб ми принаймні спілкувались, — погодився я. — Дякую, мамо.

Ми попрощались і вийшли з ресторану по черзі, щоб не привертати увагу. Спочатку пішли ми з Юлею.

Коли сіли в машину, я сказав:

— Здається, мама тільки додала нам питань, а не дала відповіді… Ну, принаймні, вона добре тебе сприйняла. Тож зустріч мала результати.

— Може, все ж батько, коли вийде з лікарні, розповість усе, — зітхнула Юля. — І тоді нарешті всі частини цього пазлу стануть на своє місце. 

— Так, я теж на це сподіваюсь, — кивнув я. — Добре, поїхали до тебе. А я зараз наберу свого знайомого копа, поки ми будемо їхати.

Я завів машину, перевів телефон на CarPlay і набрав мого знайомого з поліції, Дениса. Колись він затримав мене на місці однієї з розбірок, де я опинився випадково (так, і таке буває), але він був чесним і не упередженим. Тож не дивлячись на те, хто мій батько, вислухав мене і перевірив надану мною інформацію, а потім відпустив. 

Я запропонував йому за це  гроші, але він не взяв. Сказав, що для нього важливо, щоб все було справедливо. 

На тому кінці довго не відповідали, але врешті-решт я почув знайомий голос:

— Алло, слухаю…

— Добрий вечір. Це Роман Скельський, памʼятаєш, ти якось мене затримував і відпустив, коли зрозумів, що я не винен? Я тоді ще взяв у тебе номер. Це було роки два тому.

— Так, привіт, Романе, як у тебе справи? Виникли якісь проблеми з законом? 

— Ну, не те щоб проблеми, ні, — я похитав головою, хоч він того і не бачив. — Але я б хотів дізнатись деталі однієї старої справи, це справа про смерть дядька моєї дружини, Юлії, в дівоцтві Грози. 

— Олександра Грози? — уточнив Денис. — Щось таке пригадую…

— Твого дядька звали Олександром? — запитав я Юлю. 

— Здається, так, — кивнула вона.

— Буду дуже вдячний, якщо в тебе вийде щось дізнатися. Родичі, ті, хто щось знає, чомусь не хочуть розповідати. А інші і взагалі не в курсі. Це як мінімум було підозрілим для нас. Ну, а так як саме ця подія, схоже, стала причиною ворожнечі наших родин, про яку тепер містом ходять легенди, я думаю, ми маємо право знати.

— Добре, спробую розібратися, — сказав він. — Я тоді ще тільки прийшов працювати в поліцію і не дуже був у курсі тих кримінальних розбірок, тому потрібно трохи часу, щоб посидіти в архіві. Давай, коли щось дізнаюся, я тебе наберу. 

— Дякую, будемо чекати, — ми попрощались і коли я відбив виклик, то сказав Юлі: — Цей має розібратись. Талановитий коп. 

— Мені здається, саме в смерті мого дядька і його дружини ховається розгадка, коли ми в цьому розберемося, то все стане на свої місця, — промовила Юля.  — І тоді в нас теж будуть козирі на руках, а не так, як зараз…

Продовження — завтра о 18.00!