57. Рома. Все на краще

Я стояв під дверима і підслуховував, як останній придурок. 

— Юлю, — почув голос Артема. — Що ти в ньому знайшла?... 

Чому мені здавалося, ніби він заграє з нею, весь час було таке враження, що він спілкується з нею не як брат. 

Я стис губи і ледь стримався, щоб не зайти і не вдарити нахабу прямо з заходу. Тим часом Юля відповіла:

— Хіба кохання піддається якомусь логічному аналізу? Я кохаю його, ось і все.

Я ледь усміхнувся і відійшов від дверей, більше їх не слухаючи. Сів у вітальні і став чекати, поки вони вийдуть.

Коли вони вийшли, Артем виглядав насупленим, а Юля, навпаки, була спокійною.

 — Ти не занудьгував сам? — вона підійшла до мене і торкнулась моєї руки.  

— Ні, все нормально, — я переплів наші пальці. Почувався трохи краще після того, що почув. — Ходімо до спальні? — і кинув погляд на Артема.

 — Так, ходімо, до вечері ще є час, — вона грайливо поглянула на мене.  — Треба розслабитися після всіх цих пригод…

Я чмокнув її в губи, Артем тим часом повернувся і вийшов з кімнати, навіть не подивившись у наш бік. 

 — Він розсердився, — пошепки сказала Юля.  

— За що? 

 — Бо я сказала, що кохаю тебе… Схоже, він все ще сподівався, що ти змусив мене вийти за тебе силоміць, шантажував чимось або щось подібне… Мені його шкода, Ромо…

— Чому тобі його шкода? Він же твій брат, а не колишній чи друг дитинства з нерозділеним коханням. Це нездорово взагалі… Він так на тебе дивиться, — я насупився. Все ж мене це напружувало, і я не міг з цим нічого зробити. 

— Коли я була маленька, то я жартома говорила, що мені ніхто не потрібен, що я вийду заміж за Артема. Але я була дитиною і нічого не розуміла… Ми були нерозлучними, але зараз ми обоє дорослі, ну, це неправильно братові ревнувати сестру до її чоловіка. Я постаралася це йому пояснити, але, здається, він залишився при своїй думці…

— Це дратує, ну, взагалі його присутність. Але я знаю, що ти мене кохаєш, це заспокоює, — я обійняв її. 

 — Ти для мене як повітря, я не можу без тебе, — прошепотіла вона, торкаючись губами моїх губ. — І мені страшно, що наші рідні щось придумають, аби нас розлучити…

— Ну, мої нічого придумувати не будуть, — я знизав плечима. — Мої від мене просто відмовились. Може воно і на краще. 

 — Мої так просто не відступляться. Але якщо від мене будуть вимагати відмовитись від тебе, доведеться й мені припинити спілкування з родичами. Хоча й дуже сумно про це думати…

***

До вечері повернулася мама Юлі, а от Артема чомусь не було. На запитання Юлі, де він, її мама відповіла, що він поїхав у справах і повернеться пізно. За його відсутності вечеря пройшла досить мирно, ми з мамою Юлі більш-менш порозумілися. Звісно, я не вірив, що тепер у нас все буде ідеально, попереду точно ще було багато битв за наш шлюб, і мені не хотілося, щоб Юля йшла проти своєї родини. Заради її благополуччя я ладен був пожертвувати своєю гордістю і намагатися навести мости з ї родичами, хай вони навіть і ненавиділи мене. 

Аби лише той придурок не наробив якихось дурниць… Хоча, може, він просто поїхав на гульки, розізлившись на Юлю. Може, знайде якусь зговірливу дівчину, і його попустить…