56. Юлія. Бійка

Я вже була не рада, що погодилася піти на цей обід. Цих двох не можна зводити докупи, постійно спалахує суперечка. А зараз вже й до бійки могло дійти. 

Я мусила цьому завадити. Схопила Рому за руку і не придумала, нічого кращого, як повторити уже випробуваний мною прийом.

— Ой, мені щось недобре, — сказала я. — Ромо, відвези мене, будь ласка додому. Здається, я от-от знепритомнію…

— Що, сестричко, боїшся, що я твого хлопця побʼю? — запитав раптом Артем. Він рідко спілкувався зі мною в такому тоні, схоже, він як і Рома, зовсім вийшов з себе.

— Я дуже розчарувалася в тобі, Артеме, — прошепотіла я, і мої очі наповнились сльозами. 

— Юлю, ну ти чого… — він раптом зовсім розгубився. — Не плач тільки… Він сам захотів зі мною битися… Чому ти свариш мене, а не його? 

— Я просто хочу, щоб ви помирилися, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Будь ласка, заради мене…

— Він тебе не гідний… — Артем торкнувся моєї долоні.

— Та ти замахав її торкатися! — і тут зірвався Рома. 

Він раптом вдарив Артема так, що той мало не впав, стілець під ним впав, але Артем втримався на ногах. У нього з губи сочилась кров.

 — Ромо, припини! — щодуху крикнула я. — Як тобі не соромно! 

Взяла серветку і приклала до розбитої губи Артема:

 — Тобі дуже боляче?

— Дуже боляче, — він поклав свою долоню поверх моєї і зазирнув мені в очі.

 — Може, поїхати до лікарні, раптом це серйозна травма?  — стурбовано спитала я. — Раптом треба шви накласти чи ще щось…

— Юлю, чому ти няньчишся з ним, як з дитиною? — невдоволено запитав Рома. — Він спеціально робить це все! Він ненормальний! Чому він весь час тебе торкається і мене виводить?! 

 — Ромо, що за дурні ревнощі? Він же мій брат, — мені було так прикро через таку поведінку свого чоловіка. — Навіщо ти поліз на нього з кулаками? Ти теж можеш торкатися руки твоєї сестри, і це нормально! 

— Він не так торкається, ти просто не помічаєш! — Рома чомусь дуже злився. — Він — псих! 

— Ніякий я не псих! — тут же відповів Артем. — Юлю, я подумав, давай поїдемо… До лікарні. Вдвох. Без нього, — він тикнув в бік Роми.

— Ромо, я відвезу Артема до лікарні, а ти повернися поки до будинку моїх батьків, — сказала я. — Ми швидко, я постараюся не запізнитися на зустріч з твоєю мамою. 

— Він спеціально це все робить, як ти не бачиш… — пробубнів Рома, насупившись. — Я не хочу залишати вас наодинці. 

— Я Юлю ніколи не ображу, — насупився Артем. — Що ще ти "не хочеш залишати нас наодинці"?

 — Ну, поїхали всі разом до лікарні, — сказала я. — Хоча мені здається, Артеме, що нічого страшного з твоєю губою не сталося. Кров вже не йде, тож можна просто вдома обробити антисептиком і пластирем заклеїти, і все нормально заживе. 

— Добре, обробиш тоді мені все, — кивнув Артем. — Я не проти. 

 — Тоді поїхали додому, — я підвелася з-за столу. — Ромо, сядеш за кермо?

***

Коли ми зайшли в будинок, я сказала Артему:

 — Ходімо на кухню, там є аптечка. 

Він кивнув.

— Я піду з вами, — насуплено сказав Рома.

— Нащо ти нам там здався? — тут же пирхнув Артем.

— Я не хочу, щоб ви ще й тут сварилися, вистачило ресторану, де всі на нас витріщалися, — невдоволено сказала я. — Може, ти, Ромо, підеш поки у нашу кімнату? А я за п’ять хвилин підійду, тільки полікую Артема. 

— Я не хочу вас залишати наодинці, — буркнув Рома.

— А нам пофіг, що ти там хочеш, — відповів йому Артем. — Іди геть!

 — Артеме, не звертайся до Роми в такому тоні, — я схопила його за руку і потягнула на кухню. 

Рома пішов прямо за нами.

— Хай він піде! — Артем кивнув в бік Роми. 

 — Ромо, ну будь ласка, почекай в кімнаті, або тут, — я зачинила двері в нього перед носом. Дістала аптечку, промила Артемову губу антисептиком і наклеїла пластир. — Все, тепер ти як новенький. Добре, відпочивай, а я піду до Роми, бо він там, певно, надувся на мене…

— Юлю, — він торкнувся долонею мого запʼястка і зазирнув мені в очі. — Що ти в ньому знайшла?...