55. Роман. "Ходімо вийдемо"

Коли я спробував зазирнути в екран Артема, щоб глянути, хто ж там такий дзвонить, то той одразу заблокував телефон і подивився на мене ще більш невдоволено. 

Він встав з-за столу, сказав, що відійде на хвилину, і швидко пішов з зали. Щойно за ним зачинились двері, я підскочив з місця. 

— Я хочу почути, що він там приховує, не зупиняй мене, Юлю, — сказав їй.

Вона поглянула на мене несхвально. 

 — Тоді, якщо Артем тебе побачить, у нього не буде сумнівів, що ти за ним шпигуєш, — сказала Юля. 

— Ну і нехай, — я підтис губи. — Я швидко…

І поки вона не встигла ще якось спробувати зупинити мене, майже побіг до дверей, за які пішов Артем.

В тому ж боці знаходилась вбиральня, тож я вирішив, що якщо що скажу, що просто йшов туди. Навіть якщо він не повірить, мені було пофіг. 

Я пройшов туди і щойно вийшов до коридору, озирнувся. І почув десь неподалік голос її брата. Однак слова було не розібрати.

Пішов на голос і дійшов якраз до вбиральні.

 Тут же почув: 

— Все одно все буде так, як я задумав, — роздратовано проговорив Артем. — Та історія, з минулого, її не можна забути. Таке не пробачають. І я помщуся неодмінно.  

І кому цей придурок збирається помститись? Невже мені? Хоча… Яка ще історія з минулого, ми з ним не були знайомі до того, як Юля нас не познайомила… І все ж… Цей придурок явно мене недолюблював, тож я б не здивувався, якби мова йшла про мене. 

Я почув кроки в мій бік і швидко пішов геть, одразу ж звернувши до зали. Швидко, майже бігом, пробіг через залу, щоб повернутись раніше за Артема.

Коли опинився за столом, сказав Юлі: 

— Не кажи, що я відходив! — і швидко схопив до рук телефон, прикидаючись, що я щось в ньому дивлюсь. Саме в цю мить до зали увійшов Артем.

 — Хто це був? — запитала Юля в брата, спокійно усміхаючись. — Може, в тебе є дівчина, а ти нам не зізнаєшся? 

— А що, ти ревнуєш, сестричко? — Артем усміхнувся Юлі якось так… Мені це зовсім не сподобалось. Я насупився ще більше, а руки самі собою стисли телефон. 

 — Ну, я б хотіла познайомитися з майбутньою родичкою, — відповіла вона. — Може, сходимо кудись разом, познайомимось?

— Не була це ніяка дівчина. Мене не цікавлять ніякі дівчата…

— Що, невже ти гей? — я усміхнувся, поглянувши на цього придурка. Аж настрій піднявся. 

 — Тупі в тебе, Ромо, жарти, — буркнув Артем,  і я побачив, що в нього аж вуха почервоніли від злості. — Втім, чого ще чекати від тебе… Не знаю, чим ти приворожив Юлю, хіяба своїм довгим язиком? Бо більше в тебе ніяких достоїнств не бачу! 

 — Так, припинили сваритися! — скомандувала Юля. — Не дозволю вам зіпсувати мій день!  То це, значить, по роботі був дзвінок? — вона знову глянула на Артема. 

— Так, — буркнув він. — Я ж казав, нам треба було пообідати вдвох, Юлю. Ми з тобою так довго не бачились, мали право провести цей час наодинці.

— У Юлі є чоловік, з якого дива вам проводити час "наодинці"? — хмикнув я. — Мене дістало, що ти весь час говориш про мене в третій особі. Я чомусь тебе терплю. І ти потерпи. Довго ми у вас не затримаємось. Коли вашому батькові стане краще, я перевезу Юлю до себе.

— Куди це "до себе"? У тебе хіба є хоч щось своє? — хмикнув Артем. — Батьки лишили тебе з голим задом! Ти не зможеш потурбуватись про Юлю. Я не визнаю тебе, як її чоловіка! 

 — Я те саме можу й про тебе сказати! — раптом розгнівалась Юля. — Ти користуєшся всіма благами батька, навіть живеш у його будинку! І працюєш так — аби не перевтомитися. Спробував би спершу сам заробити собі на розкішне життя, а тоді уже звинувачував би Рому! 

— У нього немає спадку, Юлю. Він просто жебрак. А якщо ні, значить це все великий обман, щоб отримати щось від тебе! 

— Ти мене замахав! — я підскочив з місця. — Ходімо вийдемо! За свої слова ти отримаєш по заслугах!