52. Юлія. В батьковій палаті

Через якийсь час, проведений нами наодинці, у двері кімнати хтось постукав, і ми почули мамин голос:

 — Ми з Артемом збираємось у лікарню до тата, ви хочете поїхати з нами, чи залишитесь удома?

Я поглянула на Рому і пошепки спитала:

 — Поїдемо в клініку?

— Так, поїхали, — він кивнув. — Не знаю, чи варто мені буде заходити до нього, якщо навіть дозволять, але я поїду з вами. 

 — Дякую тобі, — я стиснула його долоню, а потім гукнула мамі: — Так, ми зараз зберемось і поїдемо з вами!

***

В машині Артем уперто ігнорував нашу присутність, втупившись у свій телефон, а мама, навпаки, була дуже балакучою. 

— Лікар подзвонив і сказав, що тата перевели з реанімації у звичайну палату, тепер ми можемо поговорити з ним, — повідомила вона.  — Сподіваюся, тепер він швидко піде на поправку. Ви ж його не засмучуйте, не сваріться при ньому.

— Я, певно, не буду заходити, — зітхнув Рома. — Так буде краще. Менше хвилювань для вашого батька. 

 — Можна було тобі взагалі не влазити в нашу родину, — буркнув Артем. 

 — Чому ти все це говориш? — запитала я, ледве стримуючи обурення. — Таке враження, що тобі не подобається, коли ми нормально усі спілкуємось, тобі потрібна постійна конфронтація. Може, варто звернутися до психолога? 

— Може, тобі варто звернутися до психолога? У тебе стокгольмський синдром! — вперто сказав брат. — Він твого батька в лікарню відправив, а ти з ним…. — він насупився, не договоривши. 

 — Я просто не буду з тобою більше спілкуватися! — не витримала я. — Все життя думала, що в мене найкращий брат у світі, але, очевидно, помилилась…

 — Так, перестаньте, ми вже під’їжджаємо до лікарні, ви ж пообіцяли не сваритися при батькові, — з докором поглянула на нас мама. 

— Ну, Роман пообіціяв не йти до батька, тож ми там і не будемо сваритись, — хмикнув Артем.

Рома підтис губи і стиснув долоні в кулаки. 

 — Артеме, тримай свої зауваження при собі, — несподівано суворо сказала мама. — Я не дозволю вам знову засмутити тата. Якщо не зможете тримати себе в руках, залишитесь у коридорі всі троє!

Артем замовк, тільки похмуро поглядав на Рому увесь той час, що ми заходили в клініку і піднімалися до кардіології, де лежав тато. 

Медсестра провела нас до палати, всіх, крім Роми, бо він, як і казав, залишився у кімнаті для відвідувачів. 

Я дуже нервувала, коли мама відчинила двері до палати, і ми втрьох увійшли і побачили тата. Він лежав на великому ліжку, а сам наче схуд і став меншим на зріст. І волосся його, здається, за ці пару днів, дуже посивіло…

 — Любий, як ти себе почуваєш? — мама підійшла і сіла на ліжко в ногах тата, а ми з Артемом залишилися стояти поруч. 

— Жити буду, — буркнув батько і поглянув на нас з братом. — Артеме, ти що, прилетів вже? Хіба не мав прилетіти за тиждень?

— Я дізнався, що ти захворів, і прилетів, — трохи розгублено відповів брат.  — Подумав, що маю займатися справами нашого бізнесу, поки ти одужаєш..

— Зрозуміло, — батько зітхнув, а потім перевів погляд на мене. — Джульєтто, я дозволю тобі не одружуватись на тому придурку, але і Романа ти маєш покинути. Досить вже цих ігор. Ти хотіла бути вільною, я тобі цієї волі не дав, я розумію. Я її дам. Але з Романом ти маєш розійтись. досить бунтувати. 

 — Тату, я не можу розійтися з Ромою, я його кохаю, — сказала я. — І це не бунт, чи спроба зробити тобі на зло. Просто я не зможу бути разом ні з яким іншим чоловіком, окрім нього. 

— А я теж думаю, що це бунт, — похитав головою брат. — Батьку, ти маєш дати добро. Я маю розказати Юлі правду і тоді я і сам нарешті зможу зробити те, що хотів давно…

 — Давайте вже, не ходіть колами, розкажіть мені ту правду! — не витримала я. 

— Ні! Хай батько спочатку вийде з лікарні! — вперлась мама. — Все, обоє пішли геть!...