51. Рома. "Він ревнує"

Я дуже злився. Мене максимально вибішував її брат, хотілось вмазати йому в обличчя і стерти цей самовдоволений вираз з його обличчя. Він поводився так, ніби Юля була йому не сестрою, а дівчиною, і це вибішувало мене ще більше. 

Якого біса? 

Ми з братом ніколи так не пресували Ярину… Хоча, Ярина ніколи і не приводила додому чоловіків. 

Ми з Юлею пішли до кімнати, але мене все одно не відпускало кляте роздратування. 

— Могла б і залишитись, — буркнув я, коли ми вже були на самоті. — Бляха, як ти терпиш цього придурка?

 — Не хочу показувати йому, що це нормально — так говорити про мого чоловіка, — відповіла Юля. — Знаєш, Артем не такий і поганий, мені здається, він просто ревнує мене до тебе…

— Яке право він має тебе ревнувати? — я насупився ще більше. 

 — Все ж, я його сестра, — вона зітхнула. — Мабуть, він хвилюється за мене, боїться, що ти якось образиш мене…

— Хвилюватись і ревнувати — це різні поняття, — я зітхнув. Мене трохи попускало. Може, я дійсно перебільшував. Не знаю, чому мені від початку не сподобався її брат. Було в ньому щось неприємне одразу, таке, що відштовхнуло мене. 

 — Думаю, коли він зустріне дівчину, в яку закохається, тоді й зрозуміє мене, — продовжила розмірковувати Юля. — Адже коли сам кохаєш, то і до інших людей починаєш ставитися більш позитивно… О, а давай Артема з твоєю сестрою познайомимо?

— З Яриною? — перепитав я з сумнівом. — Та це демон в спідниці… 

 — Може, вона його приборкає, — Юля розсміялася. — Але боюся, що це добило б батьків, тому краще пошукати йому наречену поза твоєю родиною…

— А брат мій був би радий, — я усміхнувся. — Ну, позбувся б від обох конкурентів за спадок, а не тільки від мене. 

— До речі, твої рідні щось підозріло притихли, ніяк не дають про себе знати, — замислено сказала Юля. 

— Ну, поки що пройшла лише доба. Тож нічого дивного. Батько не любить робити різких кроків. Ярина в цьому пішла в нього. Хоча, що він ще може зробити, окрім як відлучити мене від спадку? Думаю, більше нічого. 

— Сподіваюся, цим усе і обмежиться, — вона поцілувала мене в щоку. — Ти дуже засмучений?

— За спадок? — перепитав я. — Не знаю. Раніше думав, що це для мене дуже важливо. Зараз розумію, що цінність спадку я таки переоцінював. Вибач за тавтологію. Авжеж, я хочу, щоб ти жила в максимально комфортних умовах, тож просто буду працювати на себе. Впевнений, що моїх знань достатньо, щоб відкрити щось своє, і заробляти з цього. 

 — Це якийсь парадокс — ти викрав мене, щоб отримати спадок і через мене ж цього спалку позбувся… Трохи почуваюся винною за це, — сказала Юля. 

— Ну, я ні про що не шкодую, Юлю, — я взяв її за руку і зазирнув в очі. — Якби навіть треба було все повторити, я б вчинив точно так само. Ну, хіба що подумав би якось інакше твоєму батькові повідомити про нас, щоб йому не стало погано. Це єдине, про що я шкодую. 

 — Мабуть, у нього і так були проблеми зі здоров’ям, мама ж казала, що він скаржився на серце, а лягати на лікування не хотів. Тож навіть якби не було новини про мене, якийсь інший стрес призвів би до тих же наслідків…Я дуже хочу, щоб він одужав, це головне. А там ми потихеньку знайдемо спільну мову…

— Так, головне, щоб одужав, — погодився я. — А щодо спільної мови… Я постараюсь зробити все від мене залежне. І з ним, і з твоїм братом. Твоя мати ніби легше все сприйняла. Ви говорили наодинці? 

 — Так, вона питала, чи ти не ображав мене… Вона досі сумнівається, чи я вийшла за тебе по добрій волі. Але я запевнила її, що кохаю тебе, що у нас взаємні почуття. Тоді, здається, вона зітхнула з полегшенням…